Бобилєва Марія, студентка І курсу спеціальності «Право» Коледжу ПЗВО «Міжнародний класичний університет імені Пилипа Орлика»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Грищенко Олександр Володимирович

Війна. Моя історія

Час зупинився в лютому 2022-го. Кожен вихід із будинку супроводжувався думками: чи повернуся додому, чи побачу ще раз свою родину, чи, зрештою, залишуся живою? Після кожної зустрічі із подругою, я прощалася з нею як востаннє, бо не знала, що мене чекає наступної секунди.

Зустрічі віч-на-віч із їхніми військовими не були рідкісними. Вони були всюди. Навіть, переодягнувшись у цивільний одяг, їх однаково можна було легко впізнати, і ніколи не сплутати із Нашими.

Погрози зброєю та уїдливі посмішки. Вони вважали, що це смішно, весело, показували свою «велич» і лякали українців у наших же помешканнях. Вони відкривали вогонь на дитячому майданчику, трощили будинки і шукали тих, хто не згоден із їхнім «спасінням». Під час кожного такого обшуку відчуття віри загострювалося. Шепотіла: «Не зайдуть!», «Хай пройдуть повз!», «Хай підуть!».

Коли їхні позиції здавали, вони дико шукали, перевіряли всіх, перевертали все догори дриґом. Якщо помешкання втрачало свою подобу, то я забувала як дихати. Я ніколи цього не забуду.

Особливими видавалися і ночі, коли ми з родиною щільно, наскільки це було можливо, зачиняли вікна і двері. Вони сповідували свій варварський ритуал: спалювали тіла своїх загиблих, і хтозна, чи були там тільки «свої». А, іноді, удень наше місто було як у тумані, огидному і отруйному, за яким ледь-ледь удавалося розгледіти сонце. Темрява душ серед білого дня.

Нас неодноразово відріза́ли від будь-якого зв’язку зі світом. Підірвавши нашу місцеву вишку, вони напускали на людей морок незнання та почуття хвилювання. До того ж, вимкнули електроенергію, перекрили воду. Люди виживали як могли: воду набирали з річки, доїдали залишки їжі, оскільки продукти харчування перестали привозити в магазини.

Ми не знали, що на нас чекає. У ніч на 11 листопада, спостерігаючи за боями, відродилася віра в те, що нас визволять. Наші йдуть. Ми будемо вільні. І так, це сталося! Безмежно дякую за хоробрість Збройним силам України! Про визволення дізналася лише через добу, коли побачила Наших військових. Це були незабутні відчуття. У місті вирувала радість, люди виходили зі своїх будинків, співали пісні, вдихали ту нотку волі, яку в них забрали, але нам не дали довго святкувати.

Через тиждень мій район потрапляє під постійні мінометні обстріли. Тепер знаходитися на вулиці небезпечно. Пам’ятаю тихий шум і через кілька хвилин летять міни та снаряди. Ми виїхали з цього пекла. Але перед цим прощальні обійми з сім’єю, сльози двоюрідного брата та збирання речей.

Інше місто зустріло контрастом: рідне місто не відпускає навіть на відстані. Більше того, серце покраялося від звістки, що вони підірвали Каховську ГЕС. Із того дня в мене остаточно відібрали дім. Останній раз я там була весною 2023-го. Холодні стіни, покинута ковдра, у кімнаті залишилося все на своїх місцях, наче час там зупинився. Сьогодні від моєї домівки залишилася лише невелика будівля.

Тепер це камінь спогадів, який пам’ятатиме все. Місце, де раніше було життя, тепер нагадує зону відчуження, де вже не чути пташиного співу, подвір’я поросло травою та бур’яном. Тут тепер залишилися лише спогади про минуле.

Мене звати Марія і мені 17 років. Мені складно жити в новому місті, але я вчуся будувати своє життя заново. Спогади про рідне душать. Маю надію, що колись ця біль ущухне, і я зможу з легкістю вдихнути ковток повітря у вільній  країні.