Ангеліна, 11 клас
Ліцей Новгородківської селищної ради Кіровоградської області Кропивницького району

Війна. Моя історія

Як дивно, що на кожне людське покоління випадають муки війни. Невже людина,найрозумніша з істот, не може припинити страшне колесо жорстокості, аморальності та відчаю? Невже і ця війна, яка вибухнула всередині лютого 2022 року, ніколи не стане наукою для наступного правлячого покоління. Мого покоління. Свідомих молодих людей і дітей,які переживають в даний момент усі жахіття війни. І які потім будуть боротися з її наслідками. А може кожна наступна війна є продовженням попередньої?

Ці думки народжуються у моїй голові через щире нерозуміння і допитливість одночасно. Адже сама я родом з окупованого нині міста. Досить молодого і досить стратегічно важливого. Назва його Енергодар. По ній можна зрозуміти, що більшість мешканців зайняті на промислових об’єктах, які забезпечують країну енергетикою. На території міста діє одна з найбільших у Європі АЕС. Вона і є центральною фігурою усіх новинних стрічок про моє місто, бо криє в собі потенціал зброї.

Я чудово пам’ятаю той вечір, коли військова колона нелюдей увійшла в місто. Моя реакція на це була досить бліда та безбарвна, якщо взагалі була.

Мабуть, це тому що я вірила в короткочасність тих страшних подій.Я була сповнена віри в найкраще. Що не скажеш про поведінку моєї матері. Вона завжди була досить емоційною, але в той вечір мама була схожа більше на хом’ячка, котрого тільки-но принесли з рідного зоомагазину і заставили перенести неконтрольовані дитячі обійми, ніж на 37-річну жінку. Вона плакала, трусилась і нічогісінько не їла. Коли росіяни почали бій за АЕС,яку намагалися захистити безстрашні охоронці корпуси безпеки промислового об’єкта, нам усім було страшно, ми ховалися в коридорі адже чули постріли та грохот на вулиці, іноді бачили спалахуючі іскри у небі. Та ніч запам’яталась мені найбільше. Батько не вилазив з новин. Мама дзвонила усім нашим родичам, щоб дізнатися чи все у них добре.А я дивувалася тому, як швидко життя може бути зруйноване.

Ніч була безсонна та неінформативна. На ранок з’явилася інформація про зайняття росіянами об’єкту і наявність двох загиблих. Одного мій батько, працівник станції, знав особисто. У нього залишилось двоє дітей та дружина.

Тільки подумайте – був, а тепер немає. Немає ні чоловіка, ні батька, ні гідного життя захисника. І це все за декілька годин. Був. І ось його не стало.

Жити в окупованому місті непросто. Зі сторони нової влади відчувався психологічний та фізичний тиск. Очевидно, що ми як і більшість людей, які залишилися вірними своїй країні виїхали з окупації. Це зайняло 3 тяжкі дні. Пам’ятаю, як висипалась приблизно стільки ж.

Тепер я живу тут, у Новгородці, Кіровоградська область. Це досить безпечне селище, але воно ніколи не стане мені домом. У квартирі,в якій нам дозволяють жити необмежений термін, оплачуючи тільки комунальні послуги,ніколи не буде так затишно як у моєму покинутому двокімнатному раю.

Я вдячна людям за добре серце. Я вдячна військовим за холодний розум і сталеві пальці. Здається, ми ніколи не зможемо їм віддячити у повноцінному розмірі. Це неможливо.

Та я не забуду безсонних ночей, покинуту квартиру, загублене минуле та винуватців усього всього. Я не забуду страшних новин, які лякають світ. Залишаться зі мною і розповіді близьких, що пережили страшне. Війна за наш шлях триває кожен облитий кров’ю день. Цей шлях довгий, але маємо ми йти усі разом, все сильніше та міцніше стискаючи руки. Я пам’ятатиму, щоб наш з тобою шлях не був пройдений даремно.