Мені 56 років, проживаю в Слов’янську. У мене три доньки й онук. Ми виїжджали в Умань на дев’ять місяців, а зараз повернулися додому. Діти виїхали за кордон, а ми з чоловіком і двома лабрадорами проживаємо вдома. Ноги в мене хворі. От таке життя.

Був шок, коли ми по підвалам ховалися, коли разом з дітьми перелякані виїжджали, коли в Умані шукали житло. А зараз звикли вже до тривог.

Ми забирали собачок з собою, два лабрадори, і вони нам там і дітей народили.

У нас все є, нам добре допомагають: і церква возить гуманітарну допомогу, і від Фонду Ріната Ахметова отримуємо, дякувати всім за це.

У мене з-за цієї війни вся голова сива, все болить. Сиджу в хаті і днями плачу. Діти і онуки виїхали. Немає радості в житті, бо поруч дітей немає.

Вірю, що майбутнє у нас буде гарним. Закінчиться війна, і все буде Україна.