Проценко Іван, 10 клас, Баговицький ліцей (зі структурними підрозділами гімназія та початкова школа)

Вчитель, що надихнув на написання — Попова Валентина Леонідівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Україна…Скільки ніжності, тепла, світла в цьому короткому слові. А скільки лиха їй довелось перетерпіти? Хто тільки не намагався поставити на коліна нескорений народ? Та все витерпіла, встала, розцвіла буйним цвітом. Українці нарешті здобули незалежність. Здається, чого ще треба.

На жаль, страшні часи настали на Вкраїні.

І хоча я не чую ні пострілів, ні вибухів, але відчуваю біль Батьківщини, яка щодня ховає найкращих своїх синів.

Ось уже майже три роки наші воїни героїчно обстоюють рідний край. Війна принесла українцям багато втрат та горя. Страждають не тільки дорослі, але й ми, діти. Люди покинули рідні домівки. Діти змушені навчатися у інших навчальних закладах.

Замість яскравих безтурботних розваг, доводиться бачити навколо руїни, що розповзаються по всій країні, гинуть не тільки дорослі, але й діти. Ми втрачаємо друзів, у домівки яких війна увірвалася саме в найкращі роки їхнього життя.

Війна – це найбільше зло на землі. Хочеться крикнути на весь світ: «Чому плачуть матері ?» На війні вбито їх дітей, наших односельчан.

Вони нікому не зробили нічого поганого. Орали землю, сіяли хліб, мріяли створити сім’ю, любили життя, але віддали його за Вітчизну на цій проклятій війні.

Мабуть, вважали, що воля України дорожча за власне життя. Хіба це гріх? У них залишилися батьки, які не хочуть змиритися зі смертю синів та дочок.

Нещодавно знову зустрічали зі свічками тіло загиблого в Кам’янці-Подільському героя з сусіднього села, єдиного сина в батьків. І якби ж це був кінець. Щодня все нові і нові жертви. Стогне земля, зрошена кров’ю юних захисників, сотню разів переорана мінами і гранатами, гірко плачуть матері, діти, вдови, наречені.

 Коли буваю у Кам’янці-Подільському,

не можу пройти повз стіну, на якій із портретів дивляться молоді усміхнені, але мужні обличчя героїв, їхній погляд наказує нам: «Любіть і оберігайте свій край, ми за нього віддали найдорожче, що в нас було, – життя!»

Низько схиляю голову перед ними. Вони ніколи не обіймуть коханих, не візьмуть на руки дитя, не змайструють для них човна чи літака, не скажуть: «Мамо, все буде добре».

Герої… Правду кажучи, я навіть не очікував, що їх виявиться в нашій країні так багато. Солдати, волонтери, всі, хто допомагав і допомагає.

Хтось це робив менше, хтось більше, але жоден не залишився байдужий. Багато хто говорить, що в наш час люди стали злі, але це не так. Ми бачимо на сьогоденному прикладі, що світ повний добрих і самовідданих державі людей, які борються за наше майбутнє, за наше життя.

Солдати, що пішли на війну, ризикують не повернутися додому. У кожного з них є сім’я, родина, друзі. Їм є що втрачати. Можливо, інший би не погодився, але не вони. Ті, завдяки кому ми зараз спокійно ходимо до школи.

Будучи в безпеці, до кінця не усвідомлюємо всієї тієї ситуації, що відбувається. Все добре, допоки добре. Це є заслуга всіх тих, хто поліг за наше краще життя. Пам’ятаймо це.

Пам’ятаймо всіх, живих і тих, хто вже не з нами. Солдатів, лікарів і волонтерів. Пам’ятаймо старших, пам’ятаймо молодших. Вони боролися за наше життя. Не забуваймо це. Закарбуймо їхні імена у пам'ять вічності, тоді вони не помруть, а будуть завжди з нами. Герої назавжди залишаться в нашій пам’яті такими щирими, відкритими і гордими. Герої не вмирають, а стають ангелами. Вони і надалі захищатимуть наш спокій із небес.

Я гордий, що є такі люди, і впевнений: наша країна переможе, розцвіте знову буйним цвітом спустошена ворогами земля, бо нині всі українці об’єдналися. Буде так, як сказав Тарас Шевченко:

І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люде на землі.