Худа-Ольмезова Віталіна, 11 клас суспільно-гуманітарного профілю, Криворізький ліцей «КОЛІЯ»

Вчитель, що надихнув на написання — Левіна Анастасія Сергіївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча днів — це не просто відрізок часу. Це дні, коли тебе переповнюють страх, біль, ненависть і нерозуміння, що буде далі. Період, коли моє життя, як і багатьох українців, кардинально змінилося. Саме зараз стало очевидно, наскільки проблеми, що існували у «старому» житті, виявилися дріб’язковими. Це шлях усвідомлення, переосмислення та сприйняття реальності.

Початок війни був несподіваним, хоча й було багато попереджень. Пам'ятаю, як незадовго до цього ми сперечалися з учителем історії щодо початку війни, не вірячи, що це може бути реальним. Проте за кілька днів, прокинувшись вранці і прочитавши повідомлення про початок війни, я відчула справжній шок, невже це все правда? Вибухи по різних містах, жертви, укриття… Це реальність?

Зовсім нещодавно ми нікуди не поспішали, хтось робив ремонт в надії прожити тут свій залишок життя, а тепер їм потрібно думати, де ховатися і в яку країну виїжджати подалі від цього жаху.

Адже світ, який нещодавно здавався нам таким безпечним, несподівано став невідомим, з небезпекою на кожному кроці. Все навколо було начебто нереальним: звуки вибухів, сирени, новини, які раніше були тільки у фільмах, тепер стали частиною повсякденного життя. Але тепер для нас це нова реальність. Постійна тривога вже стала буденним явищем, кожен почав звикати до того, що ти не знаєш, чи буде у тебе завтра і що жити треба тут і зараз.

Перші дні для мене були прийняттям. Мені не хотілося покидати своє місто, тут мій дім, друзі — моє все! Але ситуація все розпалювалося, і тепер я навіть не знала, де мені було б краще.

Речі були зібрані й чекали в коридорі на випадок, якщо доведеться тікати.

Під час тривог, я сиділа у ванній, куди батьки принесли ковдри та необхідні речі. Тоді я не усвідомлювала все, що відбувається, головне — щоб мої рідні були поруч. Багато людей намагалися виїхати з країни, але ми з мамою вирішили не залишати тата самого і бути до останнього разом. Новини все більше вганяли в паніку: численні жертви, прильоти.

Найбільше я тоді хвилювалася за бабусю та дідуся, які жили на Донеччині. На щастя, їх евакуювали, і це стало величезним полегшенням, бо головне — щоб усі були разом.

Ця війна навчила нас першому правилу — бути завжди поруч із близькими, допомагати і не забувати про них.

Багато хлопців пішли захищати свою країну, навіть ті, які ніколи не тримали в руках зброю. Вони гинули на своїй землі, багатьох не знаходили і оголошували як зниклих безвісти. Горе, яке принесла ця війна, не описати словами, але саме воно стало поштовхом кожному громадянину бути корисним для своєї держави, багато хто почав займатися волонтерством, збором коштів для допомоги постраждалим. Люди почали думати не лише про себе, а й про інших. Це об’єднало українців, і стало другим правилом, яке ми засвоїли під час війни.

Війна змінила мій погляд на життя. Я зрозуміла, що те, що раніше здавалося важливим, стало дрібницями. Війна змусила мене переосмислити цінність простих речей. Головне — це мир і життя людей. Щодня я вчуся не лише виживати, а й бути вдячною за те, що маю.

І нарешті, найважливіше правило — надія. Війна триває вже 1000 днів, і кожен день ми питаємо себе та інших: «Коли ж закінчиться цей жах?» Але я впевнена, що цей шлях не закінчиться поразкою, адже українці довели світу, що ми — сильна нація. Крізь сльози, горе, образи та ненависть ми здобудемо перемогу. 1000 днів — це не просто дні війни, це дні боротьби, стійкості, єднання та надії. Я знаю, ми обов'язково переможемо!