Нагорянська Катерина, 15 років,
Красноріченський ліцей
Весна… Скільки приємних спогадів від цієї прекрасної пори року! Але квітень дві тисячі чотирнадцятого року був зовсім іншим…
Про війну я знала тільки з книг, фільмів та розповідей дідуся. Війна – це страшно, це важке випробування для дітей і дорослих.
Весняний ранок почався з того, що вся моя родина слухали новини по телебаченню. На всіх каналах говорили про події в Україні. Пам’ятаю, як мама плакала, а бабуся молилася.
У цей день мені було дуже страшно, особливо, коли через наше селище проходила військова техніка. Все навколо гуркотіло, чувся свист, навіть літаки пролітали дуже низько над землею. Це був жах.
Ми з подругою заховалися в кущах смородини, які росли біля нашої хати, і вдивлялися в обличчя солдат. Для нас вони були героями. Хлопці ще довго обговорювали техніку, яку вперше бачили.
А ввечері було чути постріли. Усі в нашому селищі тільки й говорили про ті страшні події. Мабуть, ми тоді ще не зовсім розуміли, що відбувається, та сльози наших мам та бабусь говорили за нас всіх: прийшла велика біда.
А життя лише одне в людини, іншого не буде вже більше ніколи. До цього моменту я думала, що ніхто не зможе в нас забрати мир. Але це виявилося не так. У нашому селищі можна щодня побачити людей у військовій формі. Коли зустрічаю їх, то розумію, що в моїй країні йде війна. Це страшно…
Я впевнена, що неодмінно це страхіття закінчиться. Думаю, для цього треба нам всім бути патріотами, любити Україну, як свою неньку.
Моя країна не любить війну, вона заслуговує на мир. І я щиро вірю, що в нас обов’язково буде мирне, світле, щасливе життя!
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
Ми використовуємо файли cookies, щоб ви отримали найкращий досвід користування сайтом. Продовжуючи роботу із нашим сайтом, ви підтверджуєте використання сайтом cookies вашого браузера.