Язовітченко Владислав, 16 років,
Краснопільська ЗОШ І-ІІІ ступенів, с. Красне поле
Есе "День, коли для мене почалася війна"
Звичайний ранок дев’ятирічного хлопця. Прокидаюсь, снідаю й дивлюся ранкову передачу новин. По той бік екрану ведучий говорить: «Війна на сході України». Тато сидів поруч. Подивившись на мене, в моїх очах побачив німе запитання: «Війна! Хіба можлива вона у наш час?»
Пішов до школи, вже майже забувши про вранішню новину. Йдучи коридором, побачив купку вчителів, очі в них були сповнені тривогою, вони стримано, якось розгублено щось обговорювали. Я не надав цьому значення, а побіг далі гратися з однокласниками.
Через сім років, згадуючи цей день, звичайний день, в звичайній школі, я розумію, що було через що тривожитися, що не даремно вчителі були того дня такі задумливі.
Повернувшись додому, на обличчях батьків я побачив збентеженість, навіть страх. Тоді я ще не розумів, не міг збагнути всі масштаби трагедії.
Підходжу до мами й дістаю зі свого портфелика щоденник, повний гарних оцінок. Але якщо раніше вона мене хвалила й раділа за мене, то тоді вона просто сказала мені: «Не заважай!» Моя посмішка змінилась на сум, я просто побіг до своєї кімнати й «образився» на неї. Але вона не пішла мене заспокоювати, й тоді я вирішив підслухати їхню розмову.
Війна, блокпости, біженці, назви якихось населених пунктів – це все звучало в їхній розмові. І раптом тато питає: «Якщо тікати – то куди?» Тікати?! В мене похололо серце, маленькі ручки затремтіли й я заплакав. В моїх думках промайнуло: «Тато, він же ж нічого не боїться, йде на будь-які крайнощі заради нашої сім’ї!» Я ридаю й біжу до маминих обіймів. А вона, пригорнувши, заспокоює мене, але мені чомусь не стає легше. Щось не так!
День минув… два… тиждень… З новин тільки й чути: обстріли, загиблі й поранені, численні біженці. Я – дитина. Для мене не існувало такого поняття як світова політика, мир, я не міг подумати, що проблема війни і миру може існувати в наш час, в моїй рідній Україні. Але вона прийшла і в моє село.
Вихідний, ми з моїм найкращим другом Павлом гралися в мене на подвір’ї. Наше село невеличке, та й жив він за кілька хат від мене. Попри те, що він був лише на рік старший, він поводив себе як справжній дорослий. Він раптом запитав мене, чи не хочу я повоювати, я з дитячим ентузіазмом відразу вихопив свій іграшковий автомат й крикнув: «Захищайся!» Але Павло навіть не поворухнувся.
- Ех ти, дурню малий, тобі тільки іграшки в голові, а я питаю про справжню війну, – холодно відсік він. Я здригнувся, війну я бачив лише по телевізору в документальних та художніх стрічках, та й взагалі я ненавидів будь-яке насилля. - У нас на сході йде війна, тут неподалік. Люди гинуть… Матері плачуть.
Цими словами він все більше занурював мене у невимовний жах. Але нашу розмову перервала його мати, покликавши хлопця додому.
Ввечері цього ж дня я почув далекий відгомін: наче хто в сусідньому селі запустив салют. Але то був зовсім не феєрверк, мама покликала грізним тоном в домівку й наказала сидіти в кімнаті. Батьки знов розмовляли про війну. Слів я не міг розібрати, але в один момент я почув, як плаче мама.
Пізніше, коли тато залишився один, я вирішив розпитати його про війну, про те, чим мене лякав Павло. Тато суворо відказав:
- Війна як війна, люди людей убивають.
- Навіщо, тату?
- Я й сам не знаю. Споконвіків ми браталися з усіма сусідами нашими, ми залежали одне від одного й розраховували на підтримку в разі чого. А тепер напали на нас.
З пересердя він навіть ударив рукою по столу.
- Я вірю в наших військових і у справедливість Бога, тому ми не будем нікуди тікати. А якщо ворог дійде до нас, то ми стрінемо його достойно!
Більше це питання ми не порушували.
Мир для мене – це коли в новинах в усьому світі немає теми війни. Мир – це можливості для абсолютно всіх людей робити все, що вони захочуть, доки це не переступить права іншої людини. Але я розумію, що це неможливо. Доки будуть переможці, доти будуть і переможені !
