Унковська Надія

Уманський ліцей №1, 11-В клас

Учитель: Островський Роман Віталійович

Війна. Моя історія

Колись давно мені було страшно уявити, що таке війна, що вона буде так близько, а невдовзі й у нашому житті.

Тоді це здавалось нереальним, лише дурними думками, проте, як ми можемо спостерігати вже десятий рік поспіль, це все ж сталося. У мої сім років ми щовечора з матір'ю молилися за тата, який був на фронті. Тоді мені, маленькій, було дуже страшно за нього.

І от знову українські землі намагаються приватизувати. Знову принижують наш народ. Знову ми шмат хліба, який намагаються поділити між собою бідні. Чому саме ми?.. Чому хтось завжди повинен страждати?

За декілька днів до повномасштабного вторгнення, коли вже починали обговорюватися теорії щодо нападу, думки людей поділилися на дві, як мені вдалося помітити, частини: комусь здавалось, що це все повна маячня, що такого статися абсолютно ніяк не може, хіба що інформаційна війна, а от інші готувалися до гіршого, вони вже були морально підготовлені до подібного. 

Шістнадцятого лютого ми навіть обговорювали з товаришем цю тему, на той момент була інформація про те, що біля кордонів уже готуються до нападу чужі війська. Серед похмурих думок ми старалися хоча б якось жартувати, до прикладу: якщо недовго нам залишиться жити – не писатимемо контрольну роботу, не здаватимемо вірші напам'ять.

Уже в ніч проти двадцять четвертого лютого, спокійно покупавшись, ми з сім'єю сиділи перед телевізором та дивилися новини. Після звернення Президента про введення воєнного стану зрозуміли, що завчасно складені тривожні валізки були недарма. Тривожачись від думок і перебираючи найжахливіші варіанти, заради якогось спокою я почала шукати на карті місцеві бомбосховища, щоб у разі небезпеки хутко побігти туди. Також перед сном, що навіть трохи іронічно, повторювала заповіт Шевченка, заданий у школі для вивчення.

П'ята година п'ятдесят одна хвилина. Пролунав перший, свідомо почутий вибух. Страх. Усупереч усьому хотілося вірити, що то всього лише чергова гроза. Шоста година четверта та чотирнадцята хвилина – занотовано ще два вибухи. Сумніви точно перестали бути сумнівами. Адреналін брав верх. Миттю зібравшись, ми вилетіли з дому та побігли у свій підвал, де зазвичай зберігали продукти.

У той ранок люди метушилися, як мурахи у своєму мурашнику. Над головою часто свистіло. Усі тікали від такої жахливої небезпеки.

Першу половину дня моя сім'я нервово переглядала й переслуховувала всі новини. Одними із перших інформацій були повідомлення про вбитого велосипедиста прямо посеред міста, про безліч ушкоджень, а також про будівлю в нашому районі, у яку потрапив один зі снарядів. Єдиною більш-менш нейтральною новиною було те, що саме по нашому місті ще не цілились, а почуті впродовж дня вибухи - то розриви снарядів на військовому складі  за двадцять кілометрів від нас.

Уже будучи в більш безпечному місці, тихому селі, ми декілька днів поспіль не вимикали телевізор з новинами, чергувалися по ночах, щоб контролювати те, що відбувається. 

Хоча страх та тривожність уже зменшились, проте все ще активно відчувалися. З'явився навіть стан безнадії. Усе рухнуло, можна було вже ні на що особливе не сподіватися.

Декілька місяців потому. Літо. Котик спокійно спить у мене на колінах, я читаю цікаву пригодницьку книгу, мати з бабусею пішли на чаювання до сусідки, а тато з дідусем із самого раночку на мотоциклі поїхали відпочивати на риболовлю. Життя повернулося до звичайного плину, ніхто вже так не хвилюється, а навпаки - разом зі своїм спокоєм кожен по можливості допомагає нашим Збройним силам: донати, маскувальні сітки, інші корисні речі. Усе внормувалось.

Переживши цю війну, поборовши московитів, я ніколи не забуду того, що вони зробили. Це зненавидіння до кінця життя.

Ми увійдемо в історію як сильний народ, який завжди боровся за свою незалежність та свободу й досягнув свого, бо ми – українці.