У перший день війни я майже не вірила, що це відбувається. Діти йшли на роботу, а тим часом прилетіло на аеродром. Я до останнього не могла повірити, що почалася війна. П’ять місяців я просиділа під обстрілами. Бігала у підвал, не спала ночами. 

Особливо страшно було бачити біженців, які приїжджали, в чому стояли. На це було боляче дивитись. 

Все моє життя пройшло у Краматорську. Я довго не могла наважитись на евакуацію. Але виїхати довелось. Найбільше запам’яталася колона машин з Краматорська, які буквально повзли дорогою. 

Здавалося, що виїжджає вся країна. За цим було страшно спостерігати.

Найбільше мене зворушило добре ставлення людей у Дніпропетровській області. Всі допомагають, чим можуть: хтось дає огірок, хтось цибулю. Вони ставляться до мене добре, жаліють і підтримують.

Війна сильно вплинула на мою родину. Чоловік став нервовим, здоров’я взагалі погіршилося. Ніхто вже нічого не знає, залишилася лише надія на мир і спокій.