Широка Юлія
Комунальний заклад  «Нікопольський фаховий педагогічний коледж» Дніпропетровської обласної ради», студентка групи П2-22
Викладач, що надихнув на написання есе: Пеліван Антонія Дем’янівна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Початок війни російсько-української став для мене переломним моментом, моментом, коли минуле здавалося іншим життям, а майбутнє — невизначеним і темним. У ці дні, коли рахунок йде вже на тисячу днів, мені важко усвідомити, скільки змін відбулося в мені самій і навколо мене.

1000 днів війни — це 1000 днів боротьби, втрат і надії, які стали частиною моєї особистої історії.

Спершу був шок… Я пам'ятаю, як тяглися нескінченно перші дні… Кожна новина, кожен сигнал тривоги різали по душі, залишаючи слід. Важко було прийняти реальність, де насильство стало повсякденням. Ще страшніше стало, коли почали обстрілювати моє рідне місто Нікополь, коли цілодобово розривають тишу сигнали тривоги, коли лунають вибухи снарядів, коли дзижчать в небі дрони-камікадзе, несучи смерть моїм землякам… У ці моменти відчуття безпорадності здавалося всеохоплюючим, мов темрява, що накриває з головою.

Тоді прийшло розуміння, що я не можу стояти осторонь, і потрібно діяти, як би страшно не було.

Першим кроком на цьому шляху стала допомога тим, хто постраждав більше, ніж я. Сусіди, друзі, знайомі та навіть незнайомці – кожен з нас потребував підтримки, і я почала  шукати способи, як допомогти. Долучилася до волонтерства, почала збирати гуманітарну допомогу, допомагати переселенцям, забезпечувати речами першої необхідності. Волонтерська діяльність дала мені відчуття корисності та сили.

У ці моменти я зрозуміла, що навіть у найнесприятливіших умовах люди можуть творити добро і знаходити в собі величезний запас любові й співчуття.

Наступні етапи війни, які вже вимірювалися місяцями, навчили мене ще більшої витривалості. Я зрозуміла, що біль і втома не можуть керувати моїм життям. Спільно з іншими ми організували заходи для дітей, що пережили окупацію, намагалися повернути їм посмішки і радість. У цей час ми стали справжньою спільнотою, родиною, де кожен тримався один за одного, а найменша радість була спільною перемогою.

Війна вплинула і на мої стосунки з близькими. Ми стали ближчими, навчилися більше цінувати кожну хвилину разом, бо розуміли: кожен день може бути останнім. Це болюча істина, але саме вона дає сили, щоб боротися далі.

Дружба, любов, підтримка стали важливішими, ніж будь-коли раніше. Слово “мир” набуло для нас особливого значення — не просто як відсутність війни, а як життя без постійного страху і болю, як життя, де є місце для радості.

Цей шлях став для мене також і шляхом духовного зростання. Я навчилася не просто долати труднощі, а й бачити у них можливість для внутрішнього збагачення. Віра в ЗСУ стала тією підтримкою, яка не давала мені здатися, коли, здавалось би, сили вичерпано… 1000 днів війни — це час, коли я навчилася бути сильнішою, ніж вважала за можливе, час, коли зламалися і водночас відновилися мої мрії. Вони стали чіткішими, яскравішими, бо тепер я знаю, заради чого варто жити, за що варто боротися. Мій шлях у ці дні — це шлях нескінченного випробування, але й шлях надії.

Зараз я точно знаю, що перемога прийде. Ми вистоїмо, бо в кожному з нас є незламний дух. І коли прийде мир, він буде нашою найбільшою перемогою, пам'ятником стійкості та відвазі українців. Це буде мир, за який заплачено надто високу ціну, але який ми будемо берегти з особливим трепетом.