Анатолій Андрійович вивіз свою родину з Гуляйполя, коли туди наблизились бої. Син поїхав відбудовувати Київщину

Моя сім’я - з Гуляйполя. Жили добре, все в нас було.

Перший день війни ми були двома. Спостерігали і слухали телебачення, радіо. Потім у нас не вимкнули світло і газ. Воду нам привозили. Ми їздили в бутилки брали. Їжу, ліки і гуманітарну допомогу давали. 

А потім почалися бойові дії. Біля мене і осколки почали падати, і «Гради» у дворі. Тоді і настав переломний момент, коли зрозумів, що треба тікати.

Ми були з дружиною і ще бабуся з нами. Винаймали машину. Платили гроші і добиралися на Запоріжжя. Зараз перевізників багато: телефонуєш, і довезуть. В дорозі складнощів не було, тільки на блокпостах перевіряли. 

Особливо шокували події війни за перші дні: Буча, Ірпінь. Син там працює, і з його розповідей я знаю, що там дуже страшно. Та це, мабуть, такі події, що усіх шокували. І таке ж тепер і в нашому місті. Все побито, все горить, все потрощено. Радісного нічого немає.

Ми родиною всі тут в Запоріжжі зібралися. Син поїхав в Київ відбудовувати, а нам, звісно, додому хочеться. До війни я працював, і мене ще не звільнили - ще числюсь там. 

На мою думку, до нового року війна навряд чи завершиться. Мені - якби швидше, але здається, що швидко все не закінчиться.