Подорога Ігор, група ЕГЗ-27/23, Заклад професійної (професійно-технічної) освіти "Богодухівської регіональний центр професійної освіти Харківської області"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Колєснікова Юлія Сергіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна, війна! І знов криваві ріки,

І грім гармат, і шаблі дзвін,

Могили, сироти, каліки

І сум покинутих руїн.

Олександр Олесь

Я вважаю, що війна це не лише трагедія, а й перевірка кожного з нас на  здатність підтримувати один одного. Пройшло вже  1000 днів від початку цих страшних подій. Ми всі пережили багато змін і стали більш згуртованими, підтримуємо тих, хто захищив своє місто та постраждав від війни. Я малював малюнки для військових, щоб підняти їм бойовий дух та передати частинку тепла та надії. Це був мій спосіб підтримати військових на передовій.

Війна торкнулася також моїх близьких людей з Харкова, які втратили дім через обстріли. Моя сім’я прийняла їх - і це стало переломним моментом у моєму житті.

Відчуття того, що і я змінив чиєсь життя на краще, дало мені силу рухатися далі. Той теплий відгук у серці, який з’явився після цього, спонукав мене продовжувати волонтерити. Я став брати активну участь у волонтерській діяльності і  допомагати з організацією зборів допомоги. Намагався долучатися, щоб у кожного постраждалого була їжа, одяг, місце для ночівлі. Кожного разу, коли бачив вдячні обличчя людей - розумів наскільки важлива кожна маленька деталь підтримки.

Окрім цього, на початку війни допомагав дорослим з організацією блокпостів і долучався своєю фізичною працею, щоб захистити свій дім від ворога.

Декілька разів я опинявся на зборах допомоги для людей, які вимушено залишили свої будинки через обстріли. Коли я бачу цих людей, які чекають на підтримку, то не можу стояти осторонь. В їхніх очах страх і невизначеність, але й надія на краще. Я розумію, що моє завдання  не тільки  приносити речі, а й бути частиною їхньої надії. Бо не всі люди були готові до таких змін. Ми почали організовувати допомогу, щоб кожен міг отримати необхідне.

Я допомагав знаходити їжу, одяг, а старші волонтери шукали житло та облаштовували його.

Люди, які опинялися в таких ситуаціях, намагалися заспокоїти своїх стареньких батьків та дітей. Матері  захищали своїх дітей,  думали про їхній психологічний стан, а не про себе, хоча очі видавали відчай та тривогу за майбутнє. Мені запам’яталася одна жінка, яка була з двома дітьми. Вона розповіла нам свою історію: «Мій чоловік пішов захищати нашу країну. Ми втратили дім і свої речі, але не втратила  велику силу духу, щоб продовжувати жити в Україні». Я відчув, що українські жінки дуже мужні і сильні, навіть в таких складних ситуаціях та як нам важливо підтримувати такі родини. Це досить відповідально і  зворушливо відчувати, як твоя допомога змінює чиюсь долю, дає надію на порятунок.

Коли я бачив усмішки на обличчях  людей, яким вдалося отримати необхідне, то розумів, що роблю щось важливе. В такі моменти я відчував гордість за те, що можу бути корисним своїми вчинками.

Зараз, озираючись назад, я розумію, що цей шлях волонтерства навчив мене підтримувати, співчувати, допомагати. Війна нам усім показала, що навіть у найважчі часи ми можемо залишатися людьми і робити світ кращим, хоч і маленькими кроками. Волонтерство стало для мене не лише способом допомоги іншим, а й шляхом самопізнання. Я навчився цінувати життя і розуміти, наскільки важливо підтримувати одне одного в скрутні часи. Головне не зупинятися і наближати перемогу щохвилини!

Закінчуючи ці думки, я бачу, що найбільший урок, який дала мені війна — це життєстійкість та любов до ближнього.

Ми стали іншими, але ці зміни зробили нас сильнішими. Наші мрії залишаються незмінними — побачити нашу країну вільною та квітучою. І я вірю, що ми це зробимо! Бо мій шлях, як і шлях кожного українця, веде до Перемоги. Цей шлях не простий, але вірний.