Голоси Мирних — «Осколок пробив синові лопатку й зупинився за кілька міліметрів від сонної артерії»
меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
До всіх історій
переглядів: 45
Оксана Будзак
photo0
photo1
photo2
photo3
photo4
photo5
photo6
Трудівське
Трудівське
«Осколок пробив синові лопатку й зупинився за кілька міліметрів від сонної артерії»

Під час єдиного обстрілу їхнього села снаряд розірвався поруч із домівкою – чоловік і син постраждали. Син був серйозно поранений, уламок зупинився в кількох міліметрах від артерії та ледь не коштував йому життя. Хлопець отримав психологічну травму та довго відновлював пошкоджену руку.

Коли ти вночі прокидаєшся, у тебе паніка, ти не розумієш, що відбувається. Гуркоче все, тремтить. Ти чуєш залпи. У ті хвилини розумієш, як добре ми жили, яке було щастя.

Моя сім'я – це чоловік Геннадій і син Данило. Тут [у Трудовському] ми живемо все життя.  До війни син у школу ходив і на боротьбу, чоловік працював, я вдома. Ми недалеко від Донецька живемо. 2014-го, коли почала техніка їхати, солдати йшли, літаки летіли, ми зрозуміли, що почалася війна.

«Чоловік кричить: «Обстріл, біжімо до підвалу!»

Поруч стріляли, але що саме нас торкнеться, ми не могли навіть і подумати. 2014 року влітку перші були обстріли. Було страшно, ми не розуміли ще, куди стріляють: від нас або до нас.

У 2017 році, коли син і чоловік дістали поранення, це було вперше за три роки. Перший і єдиний раз, коли обстріляли село.

Ми були вдома. Це було 17 лютого 2017 року. Увечері згасло світло. Чоловік вийшов курити на веранду. Щоб у темряві не сидіти, я вийшла до нього із сином. Ми сиділи з чоловіком у кріслах, а син – йому тоді 15 років було – стояв збоку та розмовляв телефоном.

Я кажу: «Дивіться, у бік Волновахи заграва яка». У нас не чути було, що почався обстріл. У наступну секунду розумію, що я кричу й у мене дзвенить у вухах. Ми навіть не зрозуміли, що це прилетів снаряд.

Чоловік кричить: «Обстріл, біжімо до підвалу!» У дворі теж снаряд упав – між нами й сусідами, у сарай до них. І шифер, і дошки з цвяхами, і шибки випали всі. Не знаю, як ми не порізалися, коли там бігли… Ми спустилися, й у підвалі я виявила, що син і чоловік поранені. Мене не зачепило. У стіні залишилася над головою дірка… 

«Швидка не приїжджала, поки обстріл не закінчився»

Тривав обстріл годину, може, більше. Довго. Село розтягнуте, і в кінці села люди навіть не зрозуміли, що йде обстріл, що початок села обстріляли. Постраждало тоді приблизно 20 будинків.

Ми молилися, щоб швидше все припинилося, щоб усе було добре. Ми повернулися з підвалу. Адже в нас підвали не такі, як у квартирах. У них небезпечніше, напевно, ніж перебувати в хаті.

Я чітко розуміла, що мені не можна впадати в істерику. Адже в мене двоє моїх чоловіків коханих, вони поранені, і мені потрібно їх перев'язати, мені потрібно телефонувати у швидку.

Чекали довго швидку. Вона не приїжджала, поки обстріл не закінчився. Це було найстрашніше в житті – очікування. Коли ти не можеш зупинити кров і розумієш, що потрібно терміново в лікарню.

У чоловіка кров сильно текла. Син почав говорити: «Рука болить, не відчуваю руку». У нього був телефон із собою. Ліхтариком ми посвітили з нього. Я дивлюся: на кофті в сина дірка кров'ю заливається. Вони трималися, не розкисали. У лікарні нас відразу ж в оглядову. Чоловікові почистили рану. У нього в ключиці осколок був. Чоловіка в ліву руку, а сина в праву поранило.

У сина серйозніше поранення було. Операцію йому робили, осколок витягували. Як лікар нам сказав, два міліметри від сонної артерії. Помер би на місці, якби [осколок] трохи далі пройшов. Він як у бронежилеті, каже, у сорочці народився. Осколок йому увійшов у праве плече, лопатку й біля сонної артерії зупинився.

У лікарні чоловік із сином місяць провели. Там дуже добре ставилися до них, увагу приділяли. Синові інвалідність дали до 18 років. Руку він зовсім не міг підняти. Зараз уже краще, розробили. Це теж поодинокий випадок. У принципі, нервові закінчення не відновлюються, але, слава Богу, нам пощастило.

«Рука, хай не повністю, але відновилася»

Більше замислюєшся тепер, що для тебе в пріоритеті. Раніше важливо було грошей заробити, а зараз більше хочеться перебувати разом, піклуватися одне про одного. Сім'я на першому місці. Вона там і була, але зараз ще важливішою стала.

Фонд Ріната Ахметова допомагав нам. Це [поранення сина і чоловіка] сталося в п'ятницю. А в суботу вранці мені вже зателефонували з Фонду й запропонували допомогу. На той момент ліками лікарня допомагала, щось ми самі. А ось коли лікарі сказали, що нам потрібна реабілітація, ми її не могли собі дозволити, і я зателефонувала до Фонду. Вони допомогли. Ми їздили два роки поспіль на реабілітацію від Фонду Ріната Ахметова. Щиро дякуємо. Надзвичайно дякуємо!

Завдяки цим реабілітаціям плюс лікування рука, хай не повністю, але відновилася. Вона працює, вона не кидається тепер в очі, як раніше, коли вона просто висіла. Син тепер повноцінно може її підняти, відвести в бік, дати собі раду щось зробити. Він може сам себе обслуговувати. Зараз син вступив, вчиться. 

«Гучні звуки, навіть грім, викликають жах»

Війна для мене – це біль, страх, жах. Мрію про світле майбутнє, про мир. Це найголовніше. Щоб у мого сина це була найжахливіша подія в його житті, щоб у нього далі було тільки мирне небо, щоб він не чув цих звуків більше. 

Зараз дуже цінуєш це слово «мир», коли пережив, дуже цінуєш. Якби ми і не потрапили під обстріл, не поранені були, однаково це залишило б свій відбиток. Коли ти вночі прокидаєшся, у тебе паніка, ти не розумієш, що відбувається. Гуркоче все, тремтить. Ти чуєш залпи. У ті хвилини розумієш, як добре ми жили, яке було щастя.

Минуло два роки після того моменту, але гучні звуки, навіть грім викликають жах. Починається тремтіння в руках, паніка. Ти розумієш – це грім, а однаково не можеш нічого зробити. Йде внутрішнє тремтіння, очікування страху, повторення жаху. І час минув, але таке не забувається. 

Допоможіть нам. Поділіться цією історією
Facebook twitter
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій