«Дуже важко жити. День прожив – і слава Богу!»

У цьому будинку я народилася, у цій кімнаті. У кутку стояло ліжко, там я і народилася. Увесь час тут і живу, скоро 62 роки буде.

Раніше було веселіше якось. Може, трішки добрішими люди були, цих проблем не було. Я згадую своє дитинство веселіше, а зараз важко дуже. День прожив – і слава Богу. Ось так і живемо.

Місто пустельне стало. Раніше було більше людей, із радістю кудись виходила. А зараз переважно я вдома. Встала, вийшла в магазин, купила щось і додому.

Працювали шахти в нас, люди працювали, навіть пенсіонери не хотіли йти на пенсію. А зараз немає роботи. Немає радості. Що завтра буде? Хто його знає?

Коли нас торкнулося, ми були в Первомайському, у 2014 році влітку. Їздили на ринок і в банк. Картку мені треба було поміняти. О другій годині дня ми тільки приїхали додому. І до вечора нам сказали, що бомбили Первомайськ. Ми бачили, що військові там зібралися, але не могли уявити, що там може бути таке.

У жовтні тут стріляли – і ми поїхали в Горськ-Іванівку до родичів чоловіка. Там побули десь зо два тижні. І потім поїхали до селища Золоте-3 до доньки. Там було спокійно. Побули теж, напевно, тижнів зо два. Потім почали і селище обстрілювати. Це десь у середині жовтня, по-моєму, 2014 року. Ми повернулися сюди.

У жовтні – на початку листопада такі сильні обстріли були, що маленька Варя злякалася. Це, мабуть, і на мову її вплинуло. У льоху якось раз сиділи, але у нас сирий льох, ми побули десь години дві, але нереально там сидіти. Ховалися потім у будинку. Потім поїхали до родичів. Там побули. Ну а потім що? Сиди – не сиди, а додому-то хочеться.

Зараз позвикали вже, як то кажуть. Не стріляють – думаєш, що ж таке? Уже чекаєш. Тиша – значить, уже щось буде таке. А якщо пострілюють, ніби як це так і має бути.

Одна радість – онуки і дочка поруч. А так ні радості, ні бажання. Свята підходять, а немає того, як раніше було, коли чогось чекаєш, того немає і чи буде, хто його знає.

Терпиш-терпиш, а іноді виговоришся, виплачешся – і якось на душі стає легше. Надія помирає останньою.

Хочеться, щоб війна закінчилася. Це найголовніше. Щоб тиша була і не стріляли. Щоб вранці встав і не смикався, щоб можна з дитиною вийти.