«Буквально за хвилину до обстрілів я прокинулася»

У травні 2012 року я і мій чоловік Олег стали батьками – на світ з’явилася дочка Валерія. У дочки виявився синдром котячого крику (рідкісне генетичне захворювання). Я думаю, що моя робота в біохімічній лабораторії вплинула...

Ми не відмовилися від особливої дитини, як нам радив лікар. Сподівалася, що діагноз «розсмокчеться». Хоча, як біохімік, розуміла, що нічого вже зробити не можна.

У кінці січня 2015 року чоловік виїхав до Києва – фірма, на якій працював Олег, поміняла місце дислокації, тому що працювати у військовому Донецьку було неможливо. Ми залишилися чекати, доки Олег знайде житло, і тоді вже переїхали б. А наступного дня ввели перепускну систему через блокпости.

Я отримала перепустку лише через два місяці. Почала збирати речі, а тут Лера серйозно захворіла ротавірусною інфекцією. Нас навіть поклали в інфекційне відділення. Після лікарні вирішила трохи почекати з поїздкою, щоб дитина зміцніла після хвороби.

В очікуванні перепустки нам довелося пережити мінометний обстріл. Холодно було, здається, в лютому. Я не знаю, яка сила мене розбудила. Буквально за хвилину до обстрілів я прокинулася.

Сіла на ліжку і думаю, навіщо я прокинулася? І тут почалося – світіння в небі, стрілянина, вибухи. Скло так тремтіло, думала, що повилітає.

Виявилося, що снаряди приземлялися в селищі неподалік. Дочка спить, закутала її в ковдру, в іншу руку взяла кішку і сховалися всі разом у туалетній кімнаті. Благо, що Лера проспала весь цей кошмар.

Я тієї миті була так сконцентрована, що в голові продумувала всі шляхи подальших дій. Олегу взагалі про це не хотіла говорити, щоб він не хвилювався про нас ще більше. До тієї миті в мене навіть не було тривожної валізки з необхідними документами й речами. Я була впевнена, що в центрі Макіївки нічого такого статися не могло.

У кінці квітня ми з чоловіком возз’єдналися в столиці, на орендованій квартирі. Я знайшла себе у кулінарії.