Катерина Ілларіонівна була вимушена виїхати з дому на період окупації, бо була у чорних списках росіян. Коли узнала, що в її хаті живуть окупанти, просила українських бійців підірвати свій будинок разом із ворогами

Мені 65 років. Я вдова. Перед війною чоловік помер. Живу одна в Снігурівці. Маю свій будинок і поки ще працюю у ветеринарній службі. На період війни виїжджала з міста, тому що мені сказали, що я в чорному списку в росіян. Маю одну дочку, двоє внуків і зятя. 

В перший день була вдома. Дуже боялася. Я живу одна біля залізниці. Коли росіяни в'їжджали, то був страшенний гул, перестрілка. Я побачила нашу армію. Думала, що вони не пустять росіян. На вечір стало тихіше. 

А потім поїхала техніка. Я побачила білу стрічку. Одягла окуляри, глянула – і мені стало погано, серце заболіло. Їхали «зетки».

Було так багато цієї техніки, що я навіть збилася з ліку. А коли танк ледь не заїхав у двір, я не знала, що робити, куди бігти. Дуже було страшно. Але той танк вернувся назад. Його, видно, підбили. І я зрозуміла, що це наших розбили і зайшли орки в Снігурівку. 

Наступного дня знову була перестрілка, і я весь час просиділа в погребі. А на другий день орки їздили по вулицях, перевіряли у всіх документи. Я навіть голову не піднімала, не могла дивитися на них. А потім усе-таки підняла. 

Коли заїжджав БТР на вулицю, я побачила, що там сиділи хлопчики – років по 20. Мені дуже хотілося їх зачепити, але люди сказали мовчати, бо можуть розстріляти. 

З цими страхами я жила до 24 березня, а потім мені сказали, що треба покинути Снігурівку, бо я в чорному списку. Коли виїжджали, нас орки зупинили й сказали їхати на Херсон. Почався обстріл, частина дерева впала на машину. Добре, що не сильно нас зачепило. Я залишилася жива, це головне. 

У моєму домі жили орки і був штаб. Вони що схотіли, те й позабирали. Коли я повернулася, у мене з дому наші солдати вивезли машину снарядів. 

Я, коли була в Баштанці, сказала нашим, що вони можуть бомбити мою хату, головне – щоб мені дали десь житло. Але мені відповіли, що цього не робитимуть, бо зруйнують дуже багато будівель. А там же люди жили поряд.

Наразі я живу у своєму домі, але в мене щодня сльози, тому що мені все нагадує про цю сволоту. Хочу, щоб скоріше визволили Україну. Не хочу більше нічого ні бачити, ні чути про росіян.  

Я вдячна, що люди в Баштанці нам допомагали. Коли я приїхала додому, то побачила, що в мене забрали і ковдри, і подушки, і пальта, і сапоги, і шапки, і навіть труси. Газову плиту вкрали. Настільки прикро, що я все це наживала, і в 65 років залишилася без нічого! Слава Богу, що жива. Дах побило осколками, зараз його неможливо ремонтувати. Я вдячна, що в адміністрації мені дали брезент, ми накрили дах, щоб не капало в хату. 

А нестачі як такої не було, бо люди допомагали. Я їм дуже вдячна. Мені б дуже хотілося, щоб наших колаборантів покарали. Вони забрали зі складу все приладдя, але їх судять і зрештою відпускають, бо неможливо нічого довести. Він ховається за маминою спідницею, не йде служити. А мама, якій 70 років, руки цілує тим оркам. Як можна спокійно дивитися на цих людей? 

Коли вона сказала: «Такі хороші хлопчики жили у вас!» – я спочатку подумала, що вона в переносному сенсі це говорить. - Вони нам і продуктові набори давали». А я цим людям говорю: «Як вони можуть буть хорошими, коли вони заселилися в моїй хаті, ходили в одежі покійного чоловіка, виносили в мене з погреба все та роздавали вам? Виходить, ви забрали те, що в мене було». 

Але я не можу довести, хто з них забрав. Я щодо цих людей дуже жорстко налаштована. Я б їм нічого не давала – тим, хто жив під нашим прапором, на нашій рідній землі, заробив тут пенсію, а потім був прислугою в росіян. І я навіть не знаю, як краще вчинити. Була така засмучена, коли приїхала, що потрапила в лікарню з досить високим тиском. Пролежала сім днів, витратила гроші, але нічого не дало те лікування. Тільки на заспокійливих зараз живу.

Хочу бачити своє майбутнє тільки під мирним небом. Щоб онуки сміялися і раділи життю. Щоб навчалися в школі. Хотілося б, щоб не було більше такого горя, яке нам принесла росія. Хочеться, щоб усі заводи почали працювати, у людей була робота і з'явилися усмішки на обличчях. Бо неможливо нормально жити, коли весь час обстріли. Хочеться, щоб діти наші нічого не потребували.