Юлія виїхала з Маріуполя разом із дітьми разом з дітьми, взявши тільки документи. Вони встигли зробити це швидко, бо вже мали попередній досвід 

Я вже двічі переміщена особа. Спочатку виїхала з Донецька. Прожила два роки в Бердянську, потім переїхала до Маріуполя і прожила там шість років. 

Нам прийшлося вибиратися з Маріуполя вночі. Ми переїхали у Львівську область. Втратили все. Нас пограбували, відчинили квартиру і вивезли всю техніку. У Львів я переїхала з дітьми і з документами. Трохи грошей було в нас. Зараз орендуємо у Львові квартиру. І кожні пів року помічаємо, що ціни зростають. Дуже складно наразі людям. Без допомоги таких фондів, як Фонд Ріната Ахметова, і зарубіжних організацій, ми б не впоралися. Тяжко дуже. Мій син має інвалідність, тому нас підтримують різні організації. 

24 лютого ми прокинулися від вибухів. Не стали довго чекати, хоча й думали, що все буде гаразд. Місто чинило чималий опір. Я думала, що «азовці» та інші українські військові не здадуть його. 

Ми вже мали певний досвід і розуміли, що якщо ворог зайде до міста, нічого доброго нас не чекає. Але я сподівалася, що десь через тиждень хлопці відіб'ються, і ми повернемося. Тому й не брали багато речей. Схопили дітей, виїхали вночі з Маріуполя – і все.

Нам зателефонували з чоловікової роботи й сказали, що в нас є 20 хвилин на збори, щоб виїхати, бо завтра місто можуть взяте в кільце. Я навіть не повірила, що так швидко зможу зібратися. Взяли тільки документи і виїхали. І якраз перед нами підірвали склад боєприпасів. А нам треба було виїхати з Маріуполя до Запоріжжя. Через ці вибухи рухатися тією дорогою стало неможливо. 

Прийшлося вибиратися через поля, по багнюці. Ми вийшли з машини, стояли й дивилися, як на горизонті все вибухає. Біля нас зупинилася машина, і нас спитали, чого ми тут уночі стоїмо. Ми сказали, що не знаємо, як тепер виїхати. І той чоловік вивів нас полями. Йому потрібно було рятувати дружину, яка перебувала в тому селі, а сам він працював у Маріуполі, я так зрозуміла. 

 «Азовсталь» – величезний завод, і його не стало. Шокувало, скільки людей виїхало, і скільки там ще лишається. 

Вражає російська пропаганда. Половина того, що розповідають маріупольцям, – неправда. Там є декілька людей, яких я знала, котрі зараз не спілкуються зовсім зі мною. Вони просто бояться розмовляти з кимось із України. Мені дуже шкода, і я шокована цією ситуацією. Війна розділила людей. 

Всі рідні повиїжджали за кордон. Усі в різних країнах. Ми - в Україні, а батьки чоловіка поїхали за кордон. Сподіваюся, війна закінчиться – і повернуться всі, бо дуже хочуть додому. 

Я нічого аж такого жахливого не застала, на відміну від людей, що сиділи в підвалах. Ми швидко зреагували і поїхали. Психологічно дуже важко все це бачити, але принаймні не відчувати самій. Я дивлюся на дітей і розумію, що я їм потрібна, причому - здорова. Ми повинні жити далі. Нема часу зупинятися. Усе, що там було, залишилося в минулому. Зараз у мене є цей прекрасний день, я жива й здорова. А декого вже немає… 

Хочеться вірити, що перемога буде у 2024 році. Я думаю, що про 2023 рік поки зарано говорити. У будь-якому разі Україна повинна здобути перемогу. Ми дуже чекаємо на це!

Чоловік волонтерив у Маріуполі, допомагав людям. Я запитала його, чи хоче він повернутися. Він відповів, що там буде багато роботи, але він повернувся б у Маріуполь. Ми там звикли за шість років. Наші діти виросли в цьому місті, і хотілося б долучитися до його відбудови. Місто зараз у руїнах, але я думаю, що все буде добре. Після перемоги будемо відбудовувати наші міста.