Мене звати Світлана Василівна. Ми щасливо жили у своїй квартирі у рідному Херсоні, з початком війни та окупації Херсона ми були вимушені виїхати на більш безпечну територію країни. Виїхали 06.04.2022 року спочатку у Вінницьку область в м. Іллінці, а 20.04.2023 року переїхали до м. Миколаєва, поближче до дому. Досі так і проживаємо тут. Як і всім внутрішнім переселенцям, дуже кортить повернутися додому, але наразі Херсон знаходиться під постійними обстрілами.

Ми були вдома у Херсоні, прокинулися від потужних вибухів. Коли настав день, як в всі почали скуповувати продукти харчування та ліки, а надвечір, коли вже йшли бої за Херсон на Антонівському мосту, ми вирішили втекти у село, думали, що там буде спокійніше. Разом зі своїми сусідами поїхали у с. Правдине Херсонської обл., воно знаходиться на межі Херсонської та Миколаївської областей, думали, що там буде спокійніше, але на жаль помилялися.

Коли орки окупували всю Херсонську обл і село, в якому ми перебували, то почалися бої за Миколаїв, ми практично з погребу не вилазили, постійно там ховалися, потім орки вбили хазяїна будинку, в якому ми жили. Ми пробули в селі з 24 лютого по 12 травня 2022 року, коли в результаті бойових дій у селі зникло світло, ще близько двох тижнів ми перебували в селі, але коли 12 березня вночі вже перебили газопровід, ми вирішили повернутися в Херсон, бо на той час виїхати з Правдине в сторону Миколаєва не було можливості, машини розстрілювали по дорозі.

В перший день війни дитина сама все зрозуміла, бо почула вибухи. Вона дуже злякалася, постійно плакала, її трусило та була істерика. 

Найстрашніших днів було багато, поки ми перебували у селі, бо були постійні обстріли, а самий найстрашніший день, це коли ми вирішили повернутися в Херсон, бо знали, що деякі колони розстрілювали. Ми проїжджали через колони танків та бтр-ів, вони тормозили нас, оглядали наші речі та документи, також через ворожі блокпости, дякувати Богу, що ми проїхали і повернулися додому.

06 квітня 2022 року ми вирішили виїжджати з окупації на підконтрольну Україну. Виїжджали через 24 ворожих блокпоста через с.Снігурівку, також було дуже страшно, бо орки і роздягали людей, якщо їм хтось не сподобався. Нам пощастило і ми виїхали з окупації, цей день був водночас і страшним, але і дуже радісним, коли ми вперше побачили наших хлопців на блокпосту, наших захисників. 

Донька дуже ляклива стала, боїться гучних звуків, Миколаїв іноді перебуває під обстрілом і іноді ми чуємо, коли прилітає балістика, дитина в цей час сама не своя, плаче та труситься, дуже боїться. В такі моменти ми дуже сильно її обіймаємо та заспокоюємо.