Мене звати Юлія Олександрівна. Довелось повністю змінити життя. Зі звичного все перегорнулось з ніг на голову, і вже від цього довелося адаптуватися до іншого життя, коли не знаєш, чи буде «завтра». Наше життя і так ніколи не було легким, але на момент початку повномасштабної війни, здавалося, що це добʼє.

Це був день після першого ювілею мого сина. 23 лютого 2022 року йому виповнилося 10 років, всю ніч після свята я читала новини, а вранці, коли він прокинувся, мені довелося сказати йому «зайчику, не бійся тільки, але почалась війна». У нього на очах тільки трошки нагорнулися сльози і тоді я прийняла рішення в той же час виїжджати з міста, бо наш будинок знаходиться навпроти заводу Імпульс і я не знала, чого очікувати.

Виїхали з однією сумкою речей на двох, до кінця березня жили у знайомих, а тоді вже треба було щось шукати і виходити працювати. На роботу ходили разом за руку, бо іншого виходу не було. Згодом я забрала з Шостки свою маму і зараз проживаємо втрьох, бо сина виховую одна. Зараз вже обидві працюємо, Кирило навчається дистанційно та займається боротьбою, хоча спочатку дуже сумував за друзями, які залишились там. Та і зараз сумує.

Найбільший біль – це те, що в боях з вагнерами зник безвісти мій дядько. Займаємось пошуками вже більше року.