Були з чоловіком вдома, подзвонили друзі, потім сказали, що по частині, де служать діти, був прильот, більше не пам'ятаю.

Окупація, це було найстрашніше, коли ночами в дворі заїжджав Урал, і орки з фонариками шарили по машинам і під'їздам, коли на Пасху наводили кулемети на церкву, і коли вкрали в мене телефон, де були найдорожчі спогади про синочка і онука.

Саме страшне, що не було ліків, я маю інвалідність 3 групи, потрібно постійно ставити крапельниці, а їх не було, нічого не було, батьки з високим тиском, і хворим серцем, міняли кожну пластинку на щось чи купували за шалені гроші, ми з чоловіком потроху намагались працювать, щоб якось вижити.

Після деокупаціїї ми вивезли маму і тітку і 4 тварин, бо потрібно було термінове лікування, в Одесу, але скоро повернулись, бо не вистачало коштів, оплачувати квартиру, і дома всеодно краще, але ми всі тримаємось.

Дуже приємно вразило, як до рідного Херсоні зайшли наші хлопці, я чекала сина, просто плакала кілька днів, це був самий радісний день.

Ми працюємо, мало роботи, але купуємо тільки необхідне, в чоловіка одна робота згоріла, потім потонула, на другій теж були прильоти, я ремонтую одяг, обслуговую і наших хлопців і людей, що залишились без нічого, але Херсонці допомагать друг другу як можуть, таких людей нема більше ніде. 

В нас залишились обломки градів, але ми їх віддали до музею.