У перший день війни я прокинулась вдома, у Слов’янську, о четвертій ранку від вибухів. Поряд Краматорськ, і я чула, як його бомблять, як туди летять ракети. Відразу зателефонувала своїм рідним. У мене сестри та інші родичі в Маріуполі. У Києві діти живуть, у Переяславі. Рідня по всій Україні розкидана. Подзвонила рідним і сказала новину, але мені ніхто не повірив тоді. 

У мене стрес на фоні війни. Я майже не сплю по ночах. Тільки з сильним заспокійливим. Хоча й це вже не допомагає, бо повністю порушена нервова система.

Гуманітарну допомогу нам надають. А ліків мені не вистачає. Вони дуже дорогі. З водою також проблема. Я замовила, але через погодні умови не везуть мені бутильовану, яка по 20 літрів. У крані вода є, але вона поганої якості.

Я живу на лінії зіткнення. Бахмут поряд і Лиман. Бувають такі випадки, коли відчуваю, що  будинок трясеться. Не думала, що нашому поколінню доведеться переживати війну. І дітям моїм також. Війна – це завжди страшно. Це стрес, страх. Не можна нічого планувати. Не можна нічого купити. Ціни піднялися на все. Я пережила два інсульти. У мене заборгованість за комунальні послуги. Я всі гроші вивожу в Київ у лікарню. І діти мені допомагають лікуватися від наслідків інсульту.

Хочеться, щоб мир був в Україні. У нас вибухи постійно, і в Києві теж. Мої діти на Троєщині живуть, вони в коридорі сидять, коли тривога. Збираюся їхати до Києва на лікування і боюсь, бо доведеться з ними в коридорі сидіти, як буде тривога.