Маріуполь, березень 2022-го. Лікарня №4 ім. Мацука на Лівому березі міста. Навколо все руйнується, стіни операційної ходять ходуном від прильотів. А всередині — конвеєр. По 20 порожнинних операцій та ампутацій за день. На кількох столах одночасно. Хірургів не вистачає, тому гінекологи й терапевти стають до столу і вчаться оперувати мінно-вибухові травми.

Головний лікар Андрій Серветник готувався до найгіршого заздалегідь. Завдяки попередньому ковідному досвіду він із командою зумів сформувати в лікарні потужний запас медикаментів, знеболювальних та фізрозчину. Лікарі встигли забрати зі станції переливання крові близько 200 літрів донорської крові, яка згодом врятувала сотні життів. Налагодили роботу сучасних акумуляторних ШВЛ. Однак таких руйнівних масштабів передбачити ніхто не міг.

До лікарні привозять восьмирічну Машу: на неї впала бетонна плита, череп пробитий уламками, дитина шість діб на ШВЛ. Травматолог забігає до Серветника: «Нам терміново потрібен нейрохірург!». А де його взяти в оточеному місті? Серветник лише матюкається у відповідь: «Ага, зараз я тобі знайду». Лікарі відкривають книжку, читають потрібний розділ прямо перед операцією і йдуть оперувати. За тиждень дівчинка, яка не мала шансів на життя, уже сама їсть із ложки й розмовляє.

Згодом колеги надішлють Серветнику фото Маші з лікарні в окупованому Донецьку. Як з'ясувалося, окупаційна влада використала порятунок дитини у пропаганді, видавши зусилля маріупольських медиків за власну заслугу.

Коли привозять хлопчика з відірваною ніжкою, а донорська кров закінчилася — її здає інтерн, щоб дитина вижила.

Пальне для генератора, який тримає ШВЛ із важкими пацієнтами, лікарі під обстрілами зливають на розбитих заправках.

Воду теж добувають під вогнем. Пізніше завідувача терапії Андрія Гнатюка, який поїхав по воду для лікарні, росіяни розстріляють в машині.

Через масові обстріли загиблих маріупольців приносять під стіни лікарні просто з вулиць. Тіла складають у пакетах біля приймального відділення. Там утворюється страшна гора тіл у кілька шарів.

Згодом росіяни заберуть із лікарні всі документи, намагаючись приховати масштаби трагедії.

Окупація поступово стискає кільце навколо медиків. Андрій Серветник має відкриту проукраїнську позицію. Він залишається у лікарні, доки окупанти не наближаються впритул. Андрій та ще кілька медиків вибираються з оточеного міста. Із собою беруть ампули з наркотиками. Заздалегідь домовляються уколоти собі летальну дозу на випадок важкого поранення. Проте вибираються з міста неушкодженими.

Щойно виїхавши на підконтрольну Україні територію, Серветник мчить до обласної лікарні в Запоріжжі. Потрібно попередити колег, передати їм безцінний досвід автономної роботи в повному оточенні та показати, як готувати лікарню до масового надходження поранених.

А далі ця боротьба виходить на міжнародний рівень. Головний лікар Андрій Серветник вирушає до Брюсселя. У Європарламенті він говорить депутатам в очі про кожен день маріупольського пекла і про те, на що була здатна його героїчна команда під бомбами.

Андрій Серветник представляє там платформу Mariupol Justice. На цій платформі збирають і верифікують свідчення очевидців російських воєнних злочинів. Усі ці матеріали формують доказову базу для майбутнього міжнародного трибуналу, аби притягнути агресора до відповідальності за кожне забране життя.

Історія Андрія Серветника стала частиною Музею «Голоси Мирних» Фонду Ріната Ахметова — найбільшої у світі колекції свідчень мирних жителів України про війну.