«Моя онучка — їй 4 місяці. А зять ще жодного разу її не бачив. Він воює...», — з цього болючого зізнання починається розповідь Лідії Реготун, мешканки села Водотиї Житомирської області. Ці слова — не просто сум. Це свідчення того, як глибоко війна увійшла у кожну українську родину.

До повномасштабного вторгнення Лідія працювала в Житомирі в тролейбусному управлінні, а тепер її щоденна праця — допомога фронту. Вона — одна з тих, хто не чекає, коли закінчиться війна, а щодня наближає цей момент. Разом з іншими жінками варять, печуть, плетуть сітки, збирають з дому останні припаси — все, щоб підтримати тих, хто сьогодні тримає оборону країни.

У її подруги загинув син, а з інших родин — по двоє, по троє синів воюють на фронті. Тому ці жінки не дозволяють собі відчаю — бо «хто, як не ми». Лідія не нарікає, не скаржиться. Вона діє. І з нею — ще десятки таких самих, як вона.  Її найбільша мрія — щоб всі хлопці повернулися додому. Не просто щоб закінчилась війна, а щоб сини, зяті, брати і чоловіки повернулись живими. «Щоб діти родилися, щоб родини були разом», — каже вона. І додає: «Є такі сім’ї, де жінки не дочекалися. Болить…»

Але попри біль вона вірить. В єдність. У те, що українці — незламні. Бо навіть у найвіддаленішому селі, в невеликій кухні, де печуться пиріжки на фронт, палає серце України.