Каширець Анна, 10 клас, ОЗЗСО “Камінь-Каширський ліцей №1 імені Євгена Шабліовського” Камінь-Каширської міської ради, Волинська область

Вчитель, що надихнув на написання есе — Должко Галина Михайлівна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Будильник о 6:30. Тепла ковдра, вітер за вікном, звуки з сусідньої кімнати — звичайний прохолодний зимовий ранок, який назавжди змінив життя моєї країни.

З двох кімнат лунають звуки ранішніх новин. Я ніколи до них не дослухалася, але того ранку вони звучали аж надто гучно. Батьки прикипіли до екрану, забули про власні справи. Я почула єдине страхітливе речення, яке вибило мене з колії на довгі години: «росія вторглася на територію України…»

Я побігла до батьків, задавала аж занадто багато панічних питань, але вони лише тривожно мовчали. Мої мама і тато — лікарі. Того ранку вони пішли на свою роботу, і я ще ніколи так за них не хвилювалася, як тоді. До школи не пішла. Не лише того дня, а й того року.

Наступні кілька годин я провела перед телевізором зі сльозами на очах, на телефоні з рідними і друзями. Кожен кадр, кожна новина пронизувала мене нестерпним болем. Моєму, тоді ще крихкому серцю, було не до снаги зрозуміти:

«Чому таке можливо? Чому помирають мої співвітчизники? Чому міста моєї країни знищують? Чому там, де я колись гуляла, тепер вирви від ракет, осколки та кров? Чому мене прийшли вбивати? Чому найрідніші люди заливаються сльозами? Чому світ це допустив?»

На більшість цих питань я й досі шукаю відповідь.

Я спостерігала, як мої друзі виїжджають за кордон. І я страшенно боялася, що більше ніколи їх не побачу. Я шалено хвилювалася за батьків, які так само шалено хвилювалися за мене.

Ми жили в постійній тривозі, постійній напрузі, що лилася з екранів, стрічок новин, навіть з вікон, де ніби навічно закарбувалася зима.

Повітряні тривоги спочатку лякали, будили вночі, гнітили вдень. А згодом — стали частиною буденності. Вони й досі спонукають перевірити стрічку новин в Телеграмі та написати рідним: «Ви в безпеці?».

Потім був Маріуполь. Місто, з яким у мене, здавалося б, ніколи не було нічого спільного, але за яке я пролила багато сліз. Після цього усвідомила, як насправді багато мене з ним пов’язувало. І як насправді міцно пов’язані ми всі.

Була Буча, Ірпінь, Гостомель. Кадри, які назавжди залишилися в мені болючими рядками: «не пробачимо!»

Час почав безжально плинути повз нас. Сто днів. Двісті. П’ятсот. Весь світ зустрічає весну — українців не покидає зимовий холод. Весь світ радіє літнім променям сонця — українці зустрічають котеджі із загиблими воїнами. Весь світ знову готується до зими — для українців вона ніколи не закінчувалася.

Довгі години без світла. Дні, сповнені надій і безнадії. Нові й нові обличчя на Алеї Слави. Матері в чорних хустинках… Могили з прапорами. Діти. Сім’ї. Вщент знищені міста моєї рідної країни.

Кілька місяців після початку повномасштабного вторгнення я читала книжку Сергія Жадана «Інтернат» про початок війни у 2014 році на Донбасі. Кожне слово викликало у мене пекуче дежавю. Там же я натрапила на рядки:

«Зима буде тривати довго, всі встигнуть призвичаїтися, змучитись і звикнути. А коли звикнуть, тоді й почнеться щось інше».

Бо й справді, ми, як би лячно це не звучало, звикли жити поміж болю, нелюдської жорстокості й стресу. І ми щодня з цією тяжкою ношею намагаємося побороти ворога.

Ми допомагаємо військовим, донатимо, займаємося волонтерством, поширюємо й створюємо збори. Ми живемо. І йдемо до перемоги так вперто, як можуть йти тільки українці.

1000 днів повномасштабного вторгнення — це насправді 10 років російської агресії і століття української боротьби за свободу. Я дуже вдячна своїм рідним, які завжди залишаються поруч зі мною, українцям, які продовжують жити і щодня мене надихають, і найбільше — нашим героям, які щомиті ладні покласти своє життя за мої спокійні будні.