Чернецька Олександра

9-А клас, Мелітопольський ліцей - інтернат ІІ - ІІІ ступенів Запорізької обласної ради

Вчитель, що надихнув на написання: Щукіна Альона Володимирівна

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

Ранок двадцять четвертого лютого поділив моє життя на до та після . Мені було дванадцять. І навіть найстрашніші сни не являли мені мою країну полем бою, а рідне місто не перетворювали на привид з минулого життя.

Прокинувшись о сьомій, подумала що спізнююся до школи й швидкоруч схопила телефон. Повідомлення від подруги: "Були вибухи, це війна, ми збираємо речі..." На той момент я не усвідомлювала всю значимість того, що відбувається навкруги. На кухні батьки дивилися новини. По їхнім збентеженим обличчям я зрозуміла, що повідомлення про війну - не жарт. Та тоді я вірила, що мій Мелітополь, залишиться недоторканим і все буде добре. Помилково здавалося, що ця війна триватиме не довго і незабаром життя повернеться до звичного ритму. Памʼять мимоволі нагадала розповіді прабабусі про війну та її жахіття, проте я не припускала, що це може повторитися з нами у сьогоденні. Звідки ж мені було знати, що все це затягнеться, принесе стільки горя, змінить мене, мою сімʼю, моє життя.

Далі все як уві сні: у місті ворожі танки, вулиці, де ще вчора лунав гомін щасливого міста, заполонила військова техніка, крамниці розграбовані, люди в нескінченних чергах за харчами й ліками, озброєнні солдати не впевнено хазяйнують у місті. Незабаром постріли, вуличні бої, обеззброєні мирні мешканці, які об’єдналися з єдиною метою: зупинити ворога і уникнути окупації міста.

До мітингів супротиву долучилися тисячі мелітопольців: лікарі, вчителі, спортсмени, студенти, серед них була і моя родина.

Гасла «Мелітополь - Україна», «Мелітополь не здолати», «Мелітополь – це наша земля» лунали звідусіль і, здавалося, що єдність людей приносить тимчасове полегшення. Але, зрештою, ворог захоплює місто. Окупація і дике беззаконня, що панувало в Мелітополі, змусило нас покинути рідний дім. Все це нагадувало страшні реалії з книг про Першу світову війну, які я колись читала, але не усвідомлювала значимості й наслідків воєнного лихоліття.

Дорогу на чужину памʼятаю погано. Тільки вибухи, страх і велику кількість блокпостів, на яких наші речі оглядали вороги.

На першому ж українському блокпості пригощали воїнів Збройних сил України хлібом, який мама спекла власноруч напередодні від’їзду і дякували за захист.

Промайнуло майже два роки з того часу, як війна триває повномасштабно. Майже два роки, які принесли суттєві зміни у моє життя. Наша родина знайшла тимчасовий прихисток у Німеччині. Та попри те, що тут можна почуватися в безпеці, все ж навкруги все нове: країна, оточення, школа, однокласники, вчителі, мова. Все це зовсім інакше і незвичне. Ні добре, ні погано, а просто геть незвичне. Хоча, саме тут, за тисячі кілометрів від дому, я усвідомила, що моя країна - це не лише рідна домівка, але й місце, де формується моя ідентичність та цінності, де я зростаю як особистість.

В Німеччині я продовжую вивчати українську мову й історію, а активна участь у громадських справах й заходах на підтримку України, дозволяє відчувати причетність до спільної боротьби, відчувати гордість за те, що я - українка!

Але попри все, життя триває. Триває з новими відкриттями й сподіваннями, планами й захопленнями, прощаннями й зустрічами. З великою надією і непохитною вірою я чекаю на зустріч з моїм вільним медовим містом. Тримайся, мій незламний Мелітополю! Ми неодмінно повенемось додому! Як колись прогуляємося затишними вуличками під тополями, відчуємо пахощі черешневого цвіту навесні, а подорожуючи до морського узбережжя, поринемо поглядом у далечінь соняшникових ланів, які простяглися до самого обрію. Будемо посміхатися й радіти, будемо жити й цінувати те, що особисто я зрозуміла лише після того найкоротшого і, водночас, для всіх українців найдовшого місяця - лютого: немає у світі місця кращого й милішого за те, де є твій дім, твоя країна!