Павлюк Нікіта

11 клас, Загальноосвітня Школа 3

Вчитель, що надихнув на написання: Смірнов Дмитро Юрійович

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

23 лютого 2022 року. Середа. Той день мені запам’ятається назавжди, бо всі тоді були напружені: рідні, знайомі, однокласники. Розмови тільки і були про колони та москальські війська біля кордону. Але вже тоді для мене було зрозуміло, що щось станеться: колони техніки, десятки відео як ЗСУ підтягує війська до кордону, та зоною ООС.

Ніч 2:30 24 лютого. Я сам собі говорю: «Так, Нікіто, знову ти себе накрутив, і ось нічого не сталося ніякої війни не буде». О 7:20 я прокинувся від вибухів. Звісно, десь у голові я розумів, що це саме ракети і почалася війна, але я надіявся, що це просто хтось салюти пускає, або просто гуркотить по залізу. Та побачивши авіацію ПС ЗСУ, я зрозумів що війна почалася. Потім я відкрив Телеграм і просто був шокований, бо всі великі міста України були обстріляні крилатими ракетами. Той жах, що одразу перейшов на гнів, я не забуду ніколи.

Першу ніч я провів у підвалі (вперше я не спав у хаті, а десь на холодній підлозі) з документами та разом з батьками під вибухи.

26 лютого. Тоді я вперше вийшов за межі своєї оселі. То було як у фільмах про апокаліпсис – сотні авто, людей... і все це відбувалося під постійний обстріл москалями області.

27 лютого. Росіяни прорвалися у місто Харків. Тоді зайшов елітний спецпідрозділи ГРУ, і вони не далеко пройшли, завдяки мужності ТРО, та 92-бригади цей елітний підрозділ перетворився на попіл. Тоді для мене це була ніяка радість.

В ніч з четвертого на п’яте березня, ми з сім’єю прийняли рішення виїхати з України. О п’ятій ранку ми зібрали речі і сіли на потяг. По приїзду на Південний вокзал, я побачив таку картину: сотні людей на одному пероні, сморід, і жах.... Коли ми зайшли всередину самого вокзалу, там ще було більше людей ніж на вулиці. Коли я туди зайшов, то подумав: «Сьогодні ми нікуди не виїдемо». Після проходження контролю ми вирушили на перон. Здалеку мені здавалося, що там десь сто людей, але ні, там їх було набагато більше. Поки ми стояли на морозі та чекали, москалі почали обстріл центральних районів міста. Всі почали або присідати, або просто стояли і нічого не робили. Коли прибув потяг, почався суцільний жах штовханина, крики, та благання матерів взяти просто дитину, аби її врятувати. Коли прийшла наша черга щоб зайти у потяг, нас не захотіли впускати сказавши, що місця нема. Тоді з того натовпу вийшов чоловік і просто мене пропхнув туди, та мою маму.

Коли ми залізли до вагона, то там не було де впасти яблуку. Їхали ми так тридцять п’ять годин.

Прибувши до Львова ми побачили, що там ситуація була схожа як в Харкові. Через деякий час ми поїхали до кордону з Польщею. Ми йшли близько одинадцяти годин до КПП. Потім поїхали до Варшави, а з неї до Мальборку.

Коли сталася Харківська офензива (у вересні 2022), ми купили білети до України. І вже у жовтні були в Україні. Чекаємо на нашу перемогу.