Шафранова Поліна

10 клас, Бердянська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №7 Запорізької області

Вчитель, що надихнув на написання: Скиба Світлана Вікторівна

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

Війна увірвалася в моє життя рано-вранці 24 лютого 2022 року, коли від гучних вибухів прокинулася вся країна. Тоді я не зовсім усвідомлювала, що взагалі сталося. Мене охопила паніка, і я не знала, що робити, куди йти або до кого звертатись. Цей день назавжди залишиться в моєму серці, адже відтоді моє життя розділилося на «до» і «після». 

Окупація... Майже з перших днів місто було окуповано чужинцями. Вулицями їздили танки та ходили озброєні солдати.

Уперше в житті я побачила порожні полиці в магазинах, відсутність хліба у вільному продажу, відчула нестачу питної води… Мені стало страшно. Улюблене сонячне місто тепер було безлюдним, сірим та сумним.

Страхом та відчаєм наповнилися серця людей, які не розуміли, що буде завтра, через тиждень, через місяць... Так ми прожили близько шістдесяти днів. 

Еміграція... 16 квітня моєю сім'єю було прийнято рішення покинути місто. Ми довго зважувалися на це, тому що треба залишити рідний дім та родичів, але безпека нашої родини була на першому місці. Дуже складною виявилася дорога: з Бердянська на територію України наш шлях пролягав через незліченну кількість російських блокпостів; військові в чужій формі заходили до автобуса, тримаючи в руках зброю, а ми в той час думали, чи пропустять нас далі. Кожна зупинка була складним випробуванням для всіх. Урешті-решт, коли ми дісталися до Запоріжжя, усі заспокоїлися. Там ми провели лише одну ніч, а наступного дня потягом вирушили до Львова. Це була не менш важка дорога, адже їхало дуже багато людей, яким не завжди у вагонах вистачало місця. У Львові ми провели три дні і вирушили в Німеччину. Через 11 годин у потязі ми дісталися до місця, де тимчасово поселилися в готелі. Дивлячись на те, як тут живуть люди, я не могла усвідомити, що в моїй країні йде війна. Начебто потрапила в інший всесвіт… Може, усе це сон? На жаль, ні.

Розуміла, що тепер я в безпеці і над головою не літають ракети, але чомусь так тяжко на серці, немає сил навіть посміхатися.

Нова мова, нові люди, інша нація, інші правила. Це було, та й досі є нестерпним. Я думала, що ось-ось усе закінчиться, ми повернемося додому. Минув час... Війна все ще триває, але життя продовжується. Зараз ми живемо в чудовому будинку. Начебто все почало налагоджуватися. Але ж думки про рідний дім і близьких не покидають мене й досі.

…Надія та віра – це те, що не дає падати духом кожному з нас. Синьо-жовтий прапор українців — це символ свободи й боротьби за незалежність. Тому я впевнена, що Україна переможе і ми зможемо повернутися до нашої рідної квітучої Батьківщини. Я дуже вдячна кожній людині за підтримку і допомогу в цей важкий час для мене .

Слава Україні! Героям Слава!