Тетяна поїхала з окупації одразу, коли росіяни перебрали на себе повноваження влади.

Ми з Василівського району. Сім’я моя – чоловік і троє дорослих дітей.

Коли почалась війна, я була на роботі. Працювала в сусідньому селі, в будинку-інтернаті: ми доглядали хворих людей. Ми чули вибухи, але не знали новин. Потім почали казати, що це війна. Я  приїхала додому, ввімкнула телевізор, там дуже страшне показували. Мій чоловік зібрався і пішов до військкомату. Діти наші були в той час у Запоріжжі. Зараз донька виїхала за кордон, а я живу у сестри. Слава Богу, що є де жити. Жили нормально, а тепер залишились без нічого.

Окупували нас дуже швидко, але ворожих солдатів у селі не було - вони стояли на блокпостах в райцентрі, а також у посадках ховались з технікою своєю. Руйнувань у нашому селі на початку війни теж не було, тільки снаряди  в землю повстрявали. Сама бачила своїми очима вирву на полі біля дороги. Техніка ворожа їздила, і це було дуже страшно. Я поки там була, крім роботи нікуди не виходила. Запас харчів у мене був, городина своя. Були такі люди, що раділи; на щастя, не всі такі. Моральне становище було і залишається тяжке: на блокпостах перевіряють все.

Люди розповідали, що когось і били, і викрадали. В перші дні окупації у людей татуювання перевіряли. Потім все притихло якось, і люди їздили у справах.

Зараз там машини забирають і заселяються в будинки. У мого чоловіка є сестра, а в неї чоловік - інвалід. В їхню хату заселилось сім чоловік. Потім наші родичі пішли в іншу хату жити, а окупанти там два місяці жили. Машину забрали і розбили. У багатьох машини забрали. Зараз мені тітка дзвонить і каже, що люди майже не їздять. В основному військові на людських машинах ганяють по селу цілий день. Грязюки натягали - тепер незрозуміло: чи дорога асфальтована, чи дорога з грязюкою.

Світло та вода в нас були весь час. Коли снаряди обривали водогін, наші чоловіки його відновлювали.

Я хронічно нічим не хворію, а самі прості ліки в мене були. Та взагалі з ліками там дуже важко. Поки були українські, ми купували. А зараз туди все з росії чи з Криму возять. Моя тітка потребує ліків від тиску. Діти мої у Запоріжжі купували їй ліки і передавали волонтерами.

Коли окупанти офіційно взяли владу у свої руки в нашій місцевості, я виїхала. Дорога добу тривала, ночували  в машині. Коли проїжджали, росіяни на блокпостах всі сумки перевіряли. Але в цілому ми виїхали нормально – вважаю, що нам пощастило.

Домашніх тварин ми з собою не брали. Я думала, що буду сім днів їхати, вони б не витримали в машині. Собаку я віддала сестрі чоловіка. А кішку і меншу собачку сусідка моя наглядає.

У мій будинок оселились кадирівці. Вибили вікна, двері, обікрали і досі там живуть. А мою сусідку навпроти закрили у підвалі.

Відпустили її тільки тому, що у неї чоловік лежачій. Але сказали, щоб з двору нікуди не виходила: якби не чоловік, сиділа б у підвалі. Це мені тітка моя дзвонила і розказувала. У перші дні, коли окупанти заселились в будинки, вони людям не дозволяли навіть з двору вийти. Потім вони обжились, і їх попустило.

Я живу зараз в Кушугумі, і скільки тут живу, увесь час чую обстріли. Коли Запоріжжя обстрілювали, в перші дні дуже страшно було. Вночі сплю і увесь час чую прильоти. Моторошно. Проїжджала по місту – будинки зруйновані.

Коли збиралася виїжджати, я написала на роботі заяву на звільнення, забрала трудову книжку і поїхала. Я працювала в серпні, і нам платили українську зарплату. Зараз вже всю документацію вивезли в Мелітополь і люди там отримують російську зарплату. В Україні я числюсь на своєму робочому місці, але фактично роботи в мене немає.

Психологічно дуже важко мені. Сон порушений, нерви порушені. Я зараз живу з сестрою, в неї двоє дітей маленьких, вони нас відволікають. Подзвоню дітям, чоловікові - всі живі-здорові, то я заспокоююсь трохи. Подзвоню родичам - наче все стабільно. Намагаюсь себе заспокоїти.

Я сподіваюсь, що до весни звільнять Запорізьку область. Хочеться додому повернутись, щоб будинок залишився цілим. Мрію, що повернусь додому і ми будемо жити, як раніше.