Після звільнення жителі Червоного повиходили наводити лад у дворах, але вже ввечері росіяни накрили село вогнем

Ми з села Червоне Пологівського району. Були три тижні в окупації, і в мене на нервах просто зрушилися зуби. Лікарі сказали, що лікувати немає чого – довелось видалити.

Було в нас прекрасне життя, я працювала вчителем більше 40 років, чоловік - військовий пенсіонер. У нас в батьківському будинку в сусідньому селі було ціле господарство: пасіка, город, сад, корова, двоє поросят, п’ятеро котів, собака. Ми жили як у казці: діти, онуки, квіти в садочку - я не могла нарадуватися життю. Школа була гарна в селі. Та в один момент все змінилось.

24 лютого в мене саме був вільний від уроків день. Як і звичайно, ми того дня поїхали до Гуляйполя заправити машину і закупити харчів для себе і для старенької свекрухи. Ми дізнались про вторгнення росії, але все було нормально: світло було, вода була. Через день пропало світло, і я з вікна побачила, як летять ракети на Гуляйполе. Ми не знали, куди ховатися.

Наші будівельники сказали, що в погребі ховатися не можна: там ненадійна стіна, може впасти - і ми сиділи у ванній кімнаті.

Потім росіяни зайшли в село. Спочатку дві машини з’явилося, потім БТР.  У нас будинок-котедж на дві сім’ї, та вони зайшли в квартиру, замки збили, гараж відкрили, кузню відкрили.

Вони поставили БТР, навели на нас пушку, і хазяйнували. Не випускали нікого з двору, нікуди не можна було ходити. На наше питання, що вони тут роблять, вони відповіли, що захищають нас і підуть, коли візьмуть Гуляйполе. Вони їздили в балку - по Гуляйполю стріляти. Їхній поліцейський якось прийшов до нас та й каже, що у будинку поруч з нами форма ЗСУ знаходиться - мовляв, що це таке? А там чоловік жив раніше, який продажем одягу займався. Він помер вже. Мабуть, колись купив ці куртки дешево десь. Я тоді навіть трішки засміялась: сусід з того світу потішив.

У нас не було світла, зв’язку, але росіяни зв’язок мали і говорили по телефону. Десь 24 березня вони заметушились і почали тікати разом з технікою і речами. Ми думали, що мир наступив. Люди повиходили наступного дня в дворах прибирати, а вони ввечері як накрили нас вогнем! Це було щось страшне. Вранці прибігли наші військові та сказали виїжджати, бо тут буде страшне. Ми корову і собаку відв’язали, швидко вдягли, що під руку потрапило, завантажили в напіврозбиту машину немічних сусідів і поїхали.

Ми їхали повз село і бачили, як там у людей пшениця зеленіла. Господар випустив овець, вони паслись собі тихенько. Така мирна картина, ніби й війни немає.

А в Гуляйполі і в селах далі люди, чорні від горя, стояли і чекали, що привезуть хліб.

В Гуляполі завжди ґвалт такий стояв, люди справи якісь вирішували, а зараз лишилось лиш горе і розруха. Дорогою ми бачили згорілий російський танк: мабуть, там бій був. Вже потім я дізналась, що нас могли взагалі розстріляти в дорозі. Але в той момент я про це не думала. Я хвилювалась за чоловіка: чи доїде він, бо він хворий. Думала про те, що нарешті дітей та онуків обійму.

Психологічно нам тяжко, хочеться додому повернутися. Але наше село наполовину вигоріло, в наш двір ще один снаряд потрапив. Там  все розбите: кухня, гараж, вікна всі повилітали.

З побутом у нас зараз все біль-менш нормально. В мене ще зарплата йшла, я пенсію отримую, і нам Фонд Ріната Ахметова допомогу видав. Ми раді і вдячні, що про нас піклуються.

Ми бачили на Ютюб-каналі запорізькому наш будинок-дачу у Зеленому Гаї. Там родичі наші лишились, вони журналістам запорізьким після звільнення розказували, як їм жилось, і журналісти зняли нашу хату на відео. Росіяни там такого наробили: перерили все, мішки з одягом розтріпали, навіть старий магнітофон витягли, касети розпотрошили, витягли форму чоловіка - все валяється по хаті.

Ми слідкуємо за тим, що в Гуляйполі відбувається. Там - бабусин будинок. Вона довго не хотіла сюди їхати, потім додому поривалась, а зараз ніби заспокоїлась. Чоловіка дядю розірвало снарядом на городі - там дійсно дуже небезпечно.

Я думаю, до осені нас звільнять. Нам тут зручно. Ми в сестри живемо, але додому потрібно повернутися - хоч позабивати вікна, якщо хата буде ціла. У нас все було, я все обладнала: хату, їдальню. Жила собі і робила, що мені хотілось, а тепер таке робиться. В нас клуб був шикарний, медпункт - так росіяни все розбомбили, а в медпункті в ящик стола наваляли. Нелюди.