Ми живемо за 54 кілометри від Херсону. Я 15 років там працювала. Рано-вранці вранці зателефонували мої колеги з Херсону, з якими я разом працювала. Сказали, що бомблять Чорнобаївку, що розпочалася війна. Мої діти у Польщі, теж мені зателефонували. Потім ми почули з Каховки вибухи. 

Найважчими були перші три місяці. Ніяких запасів не було. Звикли, якщо щось потрібно, йти до магазину. А тут нічого не завозять. У мене п'ять собак, не було де їм купити їсти. Ось це був найважчий час. А тоді люди почали виїжджати, зерно продавати, почали собакам його купувати. Молоти дерть, давати собакам замість каші і кісток. Хліба не було. Було дуже важко. 

Я мало чого боюсь, але біля мене молодший син, якому 20 років. Росіяни приходили, перевіряли. Чоловік у мене із чеченців, а приходили хлопці, молоді дагестанці. В цілому нормально ставилися. Перевіряли телефони. Перша ротація були більш-менш адекватні. А наступні прийшли серед ночі, наставили на мене автомати, клацнули затворами: "Відчиняйте гараж. Ми за машиною". Чеку вирвали з гранати, бо я не пускала в гараж. Старший син живе у Польщі, він сказав, що воно того не варте. Щоб усе віддавала, що рашисти вимагають. Коли вийшов син, орки вже знали як його звати, прийшли за наводкою, тоді я злякалась, що його заберуть. Машину забрали. Це було за два чи три тижні до того, як нас звільнили. Тоді я сильно злякалась. 

Ми почали ходити через замінований залізничний міст, носити молокопродукти і яйця на продаж. Виживали, як могли.

Міст був замінований протитанковими мінами. Нас окупанти забрали прямо з мосту. Це взимку було: шоста година, темрява. Допитували, розпитували. Дві години нас тримали. Потім наші почали бомбити військове училище, де вони дислокувалися. Орки перелякалися і нас відпустили. А наші замовники нас уже, звичайно, не чекали. Ми їм продали наш товар, росіяни їх купили на їхні гроші. Через тиждень наше училище розбомбили в пух і прах. 

Дуже хочу, щоб був мир, щоб була робота. Добре, що тепер дають гуманітарну допомогу, а як закінчать її давати, то почнуться крадіжки. Реально людям немає за що жити.