Я нікуди не виїжджала, перебувала в окупації майже дев'ять місяців. Сиділи постійно у бомбосховищі весь цей час. Дякувати Богу, залишилися живі. Тепер ось знову нас обстрілюють. 

Я не вірила, що це відбувається у реальності. Не очікувала, що орки дійдуть до нашої Снігурівки. А потім люди побачили, що велика колона танків ішла, відтоді все це почалося. Ми зрозуміли, що нам потрібно десь ховатися. Це було страхіття. 

Дочка моя гуляла з онуками і з чоловіком надворі і побачила російські танки. Їх було дуже багато. Пізніше дочка з родиною виїхала, а я залишилася тут до останнього. За станом здоров'я я не могла нікуди їхати. 

Найбільше шокувало те, як окупанти заходили у дім, де ми перебували у підвалі. Як вони зазирали під усі ліжка, навіть у туалет заходили, світили своїми ліхтариками. Весь час вони шукали якусь зброю, телефони забирали у людей. Ми не могли зв'язатися з рідними, ховалися. Орки забирали телефони, ламали сім-карти, викидали. Коли їм потрібно було відступати, з усіх гаражів, з усіх порожніх квартир усе виносили, все розбивали, забирали всю техніку, машини, не зважаючи ні на що. Заявили нам, що коли вони будуть відступати, то всіх, хто перебуває бомбосховищах, розстріляють. Лякали нас постійно. Я вірила, що цього не буде. 

Я весь час молилася за наших героїв, за наших чоловіків, братів, дітей. Щоб Бог їх оберігав, і Перемога була за нами. Це не люди, це фашисти.

Я хворію на цукровий діабет, війна погіршила мій стан. Щодня я без сліз не прокидалася і не лягала. Тому що я залишилася тут одна, жодної рідної людини поряд не було. Діти і внуки мої виїхали. Внуки дуже боялися обстрілів. 

За ліками я двічі ходила до нашої лікарні. Там давали медикаменти безкоштовно. На базарі продавались ліки втридорога. Пенсію отримували під відсотки. Деякі люди, які отримували пенсію на Укрпошті, взагалі жили без грошей. Я не знаю, як вони виживали. Орки намагалися нас годувати, раз на місяць. Спочатку наші волонтери возили продукти, а пізніше закрили всі дороги і це стало неможливо. Тому ми змушені були брати те, що давали орки. Я схудла так, що сама себе не впізнавала. 

Я плачу щодня. У людей депресії, а мені допомагає віра у Бога. 

Я думаю, що війна скінчиться дуже скоро. Я в це вірю. У цьому році ми будемо вільними. Прошу Бога про те, щоб він показав окупантам куди їм потрібно йти. Щоб вони накивали п'ятами з чужої землі. 

Спочатку нам дуже важко буде після закінчення війни, але Україна буде розквітати. Ще кращою буде, ніж була досі. Тому що дуже дорогою ціною нам дається Перемога.