Ігор Васильович відправив сім’ю за кордон, а сам залишився в окупації. Росіяни забрали його машину і замінували гараж, а він вивів з ладу їх БТР
Я родом з Донеччини. Після переїзду ми жили в Криму. Потім звідти виїхали на Херсонщину, у Новокаїри. Зараз я перебуваю в Новокаїрах, а сім'я моя була вимушена виїхати під час обстрілів до Естонії. У нас така обстановка, що змусили всіх дітей виїхати, лишилися в селі тільки літні люди. Мені 57 років.
На Херсонщині всі правоохоронні органи залишили людей самих. І коли прийшли росіяни, то села були незахищені. З першого дня окупанти робили обшуки по домівках. Шукали зброю, форму.
Протягом місяця день у день проходили обшуки. Людей наших залишили практично без нічого. У нас ні продовольства не було, ні світла. До речі, світла й донині немає, уже рік. Людям дуже важко виживати.
Слава Богу, що є один магазин у нас, то його хазяйка трошки нас підтримувала. Вона і в борг давала продукти. Людей дуже багато виїхало, у селі залишилося приблизно 150 чоловік. Зарплати немає, у кого була пенсія – ті поїхали, а ті, хто зостався, виїхати не могли, бо в них грошей не було.
Раз на тиждень нам дають хліб. А ще видавали посилочки, що приходять від Фонду Ріната Ахметова. Ми дуже вдячні. Хай Бог його благословить і всіх його працівників! А взагалі, живемо до сьогодні без особливої допомоги.
Новокаїри були окуповані, а рідні виїжджали у Кривий Ріг. Платили великі гроші, щоб туди добратися. Їх вірмени вивозили, а вже в Кривому Розі Україна взяла на себе відповідальність і безкоштовно відправляла людей у Польщу. А оскільки в мене діти працювали в Естонії, то з Польщі відправили мою жінку та внуків в Естонію. Вони зараз усі разом, а я тут. Доглядаю за хазяйством. Вирощував трошки картоплі й різної городини. З цього й живу.
Машину в мене відібрали росіяни. Були «Жигулі», то їх із гаража забрали, а на гараж повісили гранату. Потім українські хлопці розмінували. Усе обійшлося, ніхто не підірвався. Але машину вже не повернеш.
Слава Богу, що будинки цілі й люди живі. Мені трохи по ногах дісталося, коли ракети прилітали, але живий. Дякувати Богу за всіх, хто зараз трудиться й допомагає захищати Україну.
У нас тут група чеченців стояла, і навпроти мене – через дім – жив їхній загін, 17 чоловік. Якось увечері вони сказали, що будуть виїжджати, тому що йде наступ українців. А коли виїжджали, то запросили до себе людей, які хочуть із ними поїхати. Тоді дуже багато дівчат і жінок подалися з ними. Коли виїхали з села й повернули в сторону Берислава, то підірвали міст.
А як уже зайшли до нас українці, то почали по вулицях питати, хто їх може розмістити. І так вийшло, що українці заселилися в ті місця, де до того жили чеченці. І навіть трохи дивно, що як починають по нашому селу стріляти з того берега, то б'ють переважно по тих точках, де жили самі.
Перед від'їздом росіян я вивів із ладу їхній БТР. Цукор розмішав із водою і налив їм у каністру. А коли вони заправилися, то їхній БТР вийшов із ладу. Хоч щось я зміг зробити для України.
Хай буде перемога за Україною. Хай весь світ побачить, що треба триматися, щоб був мир. У першу чергу я мрію, щоб усі села відновили, щоб діти могли приїхати додому й жити поряд із усіма рідними.
