Я зараз у доньки в Слов'янську, бо в нас у Краматорську стріляли. Тривожно було, страшно. Хто ж думав, що таке буде.

Я прожила все життя, працювала стільки років на заводі, потім пішла на пенсію, нібито можна відпочити, пожити по-людськи… Але зараз це вже неможливо. Усе розбите, заводи не працюють. Як можна жити без грошей? Чекаєш на ту гуманітарку, а більше нічого доброго. 

Звичайно, є люди, які постраждали ще у 2014 році, але тоді все швидко закінчилося. Зараз наче стихло, але ж ми нічого не знаємо. 

Дай Бог, щоб більше не стріляли. Вікна повилітали. Стільки на той балкон грошей пішло, а тепер усе розвалене. 

Я часто їжджу туди автобусом або електричкою, навідуюся. Нібито нічого. У під'їзді військові живуть, плівкою позабивали вікна. 

Ми виїхали, коли ще автобуси ходили, електрички. Я електричкою поїхала до дітей. Вони живуть біля залізничного вокзалу. Я часто приїжджаю в Краматорськ. Треба відвідувати, бо ж не кинеш хату. Та й сусіди приїжджають. Тиждень тому зустріла одного сусіда. 

Тихо – і слава Богу, а як починають стріляти, то тривожно робиться. Улітку трошки на городі поралася. Дещо посадили, то вродило. Нас п'ятеро, і ми живемо на одну пенсію, ждемо ці гуманітарки… Але нічого, будемо якось терпіти, головне – щоб це швидше закінчилося й щоб хлопці наші не гинули. За дітей переживаю, щоб пожили нормально хоч трошки. Бо така розруха! Дасть Бог, війна закінчиться – і робота з'явиться, будемо все відновлювати.