Перше враження - це коли зателефонував син, який служить у ЗСУ, і сказав дуже коротко: "Почалась війна". Це був шок. Уже 25 лютого ми почули віддалені вибухи. 26-го рашисти підійшли під Мелітополь і канонада була вже гучна. Згодом нас окупували. 

Найбільше мене шокувало нахабство, безпардонність і вседозволеність окупантів. Вони прийшли сюди як господарі життя. "Асвабаждєніє", про яке вони розповідають по телевізору, - це маячня. Вони з посмішкою говорили: "Ми все одно не дамо вам жити краще, ніж ми". Чеченці поводили себе як господарі, росіяни були як безпардонні свині - забирали все, що подобалось. Це орда, з якою мені не по дорозі, і з якою жити я не зможу. 

Сама обстановка була неприйнятною для мене. Прийшли якісь люди, які встановлюють свої правила життя. Я не мав права сказати те, що я хочу. Я мав ховати і прибирати символіку моєї країни. Я не міг висловлювати власну думку з приводу того, що мені не подобається. Крок вліво, крок вправо - на підвал. Пакет на голову, удари по ребрах - у кращому випадку. Я не розумію людей, які намагаються виправдати цей "русскій мір" і цих тварюк. 

Перші три тижні взагалі не було нічого. Потім почали відчинятися місцеві пекарні, продавати хліб. Люди здебільшого лише його й купували. Щодо інших продуктів, то жили на власних запасах. 

Залишатися було неможливо. Почалися погрози, бо мій син служить у ЗСУ, а донька працює у поліції. Мене почали наполегливо запрошувати у комендатуру. Довелося звідти виїхати. Відразу після цього розпочалися облави, обшуки у мене вдома. Одним словом, шукали мене. 

Восьмого квітня я виїхав до Запоріжжя на своїй старенькій "Таврії". На той момент я жив сам. Ми з дружиною розійшлись. Закинув у машину найнеобхідніші речі і пакетик з їжею. У Михайлівці вишикувалась колона з двадцяти таких машин. Через блокпости ми поїхали у Василівку. І вже через півдня я був у Запоріжжі. 

На блокпостах рашисти могли забрати речі - цигарки, хороші ноутбуки і телефони, мотивуючи це тим, що там може бути якась заборонена інформація. Продукти харчування їх тоді не цікавили, бо на той момент вони грабували магазини. 

Я залишив вдома мою кішку. Попросив сусідів, щоб вони за нею наглянули. Кішка не йде з двору, чекає на мене. Сусіди її годують щодня. 

Я радий, що живі мої діти, що вони воюють і що залишились порядними громадянами моєї країни. У мене з собою тільки одяг, тому дякую моїй державі, яка виплачує допомогу і допомагає жити. Дасть Бог - буде Перемога, ми все повернемо і заживемо заново. Ми люди працьовиті - все відбудуємо, все зробимо. 

Мені піднімають дух гарні новини про наші перемоги над орками. Я сподіваюсь, що ми переможемо, повернемось до себе додому і будемо жити і розбудовувати свою країну. Сил і вмінь у нас вистачить. 

Я вважаю, що незалежно від того, коли закінчиться гаряча фаза війни, триватиме внутрішня війна - тих людей, які повернуться з фронту, з колаборантами. 

Моє майбутнє - це допомагати дітям і внукам, працювати і приносити користь.