У мене двоє дітей. Нам довелося виїхати з Пологівського району через обстріли. Евакуювалися ми ще в березні. Не було ні світла, ні води, ні транспортного сполучення. Ми не могли їздити на роботу відповідно залишились без грошей.
Коли розпочалася війна, був страх і нерозуміння того як у 21 сторіччі може бути війна і що вона нас торкнулась. Наступного дня я потрапила на роботу у Запоріжжя. Була паніка, бо діти залишились у селі з батьками. У Запоріжжі вили сирени, ніхто не розумів, як себе поводити. Наступної ночі у нас вимкнули світло і в наше село зайшли військові. На щастя, наші.
Була паніка. Люди почали скуповувати продукти, ліки. В аптеках залишався мінімальний вибір медикаментів.
До 9 березня ми залишались без світла і води. Воду до нас привозили. Не можна було скупчуватися, хтось міг набрати воду, хтось ні. Починались тривоги - ми бігли у підвал. Через усі ці нерви довелося переїхати. Спочатку поїхала моя подруга, запропонувала приїхати до них, і я цією пропозицією скористалась. Виїхали ми своїм ходом без жодних ускладнень.
Найважче те, що вдома залишились батьки, близькі, друзі, і ми не можемо з ними зустрітися. Постійно за них переймаємося, бо там ідуть обстріли.
Морально складно було покидати свій дім, батьків. І скільки буде тривати така ситуація - невідомо.
Як працювала, так і працюю медсестрою у лікарні.
Відволікатися від негативу допомагають діти. Намагаємось їх підтримувати, бути на позитиві.
Дуже хочемо повернутися додому. Ми віримо в ЗСУ і сподіваємося, що це скоро станеться.
Було б чудово зустрічати Новий рік уже у мирній країні. Планів на майбутнє поки не будуємо. Кожен день живемо як останній.