Мені 59 років. Я жила в селі Єлисеївка Бердянського району Запорізької області. Працювала директором сільського Будинку культури. У мене є чоловік, діти й онуки.
Про початок війни я дізналася від доньки. Її син навчався в училищі у Бердянську. У гуртожиток, в якому він мешкав, влучив снаряд. Донька поїхала й забрала звідти сина.
У перші дні війни полиці магазинів спорожніли. Добре, що в селі була пекарня, тому хліба вистачало. Укрпошта не працювала, тож чоловік не отримував пенсію. З приходом окупантів з’явилася російська продукція, але вона була неякісною та дуже дорогою.
Окупанти зайшли в наше село у червні. Голову громади і старосту села схиляли до співпраці, але ті не погодилися. Їх тримали у в’язниці, а потім відпустили. Вони виїхали, а їхні посади зайняли росіяни.
Загарбники ходили по домівках. Мені також пропонували співпрацю. Я відмовилася, віддала їм ключі від Будинку культури і виїхала.
Мене шокувало, що серед односельчан виявилося багато зрадників. З-поміж них – і наш сусід.
У вересні ми з чоловіком, сином і однією донькою виїхали в Запоріжжя, а друга донька зі своїм чоловіком і двома дітьми залишилася в окупації. Її чоловік працює в сільському господарстві, тому не має змоги поїхати. Та й за будинками потрібно наглядати.
Ми відкладали евакуацію, бо думали, що війна швидко закінчиться. Потім збирали врожай з городу. Ніде було зняти готівку, тому ми чекали, поки син надішле кошти на дорогу. Тільки-но дочекалися – одразу виїхали.
Ми виїжджали на автобусі. Найважчим був відрізок дороги від Василівки до Запоріжжя. На блокпостах російські військові рилися в наших речах. Це так принизливо! Допитувалися, чому виїжджаємо.
Я хочу, щоб закінчилася війна і щоб наш країна розквітла.
