Світлана Вікторівна дуже боялася за дітей, коли її місто потрапило під окупацію. Російські військові заходили в домівки і перевіряли всіх та все. Через це жінці довелося виїхати в Запоріжжя до старшої доньки. 

Мені 49 років. У мене четверо дітей. Ми з Молочанська. Син із перших днів на війні. Одна донька працює в поліції в Запоріжжі, ще одна вчиться там в університеті. Найменшій донечці вісім років.

Ми два місяці пробули в Молочанську. Спочатку окупантів не було в місті. А потім їх з'явилося багато, почали ходили по домівках. Не знаю, що вони шукали. Хтось їм розповів, що в мене є діти. Я сказала, що син у Польщі, а донька в Запоріжжі живе, вони повірили.

У моєї вісімнадцятирічної дочки перевіряли на руках татуювання, але не роздягали. Найменшу не чіпали. Ми з двору не виходили, тому що було страшно й неприємно дивитися на них. Потім виїхали в Запоріжжя.

Їжа в нас була. Нам привозили гуманітарну допомогу. У магазинах було все дороге, тому що росіяни почали завозити товари з Криму. І нещодавно я телефонувала мамі, вона говорила, що все і досі дороге. Мама залишилась там з бабусею, якій 91 рік.

Щодня була надія, що нас звільнять, та зрештою довелося вивозити дітей. Я їхала з сином моєї хрещеної матері через Пологи. Разом з нами, але на іншому автомобілі, їхали люди з Енергодара. Ми проїжджали якісь села, питали в місцевих, чи не заміновано. У Василівці стояла колона: її не пропускали, нас також. На кожному блокпості нас провокували, питали, чому виїжджаємо. Було дуже неприємно, я боялася.  

Приїхали в Запоріжжя, тому що дочка тут працює. Ми зараз живемо в неї. І син неподалік воює.

Сподіваюся, що скоро закінчиться війна. Дуже хочеться додому, хочеться миру, щоб хлопці повернулися.