Наталя Анатоліївна разом з чоловіком і дитиною виїхала з Охтирки 24 лютого. Того ж дня в місто зайшли окупанти. Зараз Наталя з сім’єю живе в селі, а до рідного міста їздить тільки на закупи. Кожна така поїздка ятрить душу: боляче бачити руйнування.

Ми живемо втрьох: я, чоловік і син. Зараз я знаходжуся у відпустці з догляду за дитиною. Чоловік працює. Мешкали ми в Охтирці, а коли почалася війна, виїхали за 40 кілометрів від міста.

24 лютого прокинулися о шостій ранку від сильних вибухів, які було чутно на території міста. Зібрали необхідні речі, документи і десь о пів на сьому ранку виїхали, а близько дев’ятої в місті вже точилися бої. Тут, у селі, також сиділи в підвалі, тому що літаки російські кружляли, снаряди літали.

Найскладніше було усвідомити, що в нас такі сусіди, що вони зважились на такий крок. А найстрашніше – дивитися, як бояться і плачуть наші діти.

Коли ми через декілька тижнів заїхали в місто, то побачили, що воно розвалене: і околиці розбиті, і центр. Ми до міста їздимо на закупи, а взагалі сидимо в селі.

Більшість родичів виїхали, але дехто й залишився. Хто не зміг виїхати в перші години, ті були в місті, поки його не звільнили.

Своє майбутнє я бачу тільки в мирній і незалежній Україні - у державі, яка процвітає, де ростуть наші щасливі діти.