Леонід Володимирович згадує, як росіяни проводили референдум. Вони виловлювали людей і під дулом автомата змушували їх голосувати. Навіть в поле приїжджали з бюлетенями й  урною 

Мені 50 років. Ми з дружиною мешкали в селі Новополтавка Миколаївської області. До війни у нас було хороше життя. Ми добре заробляли. Планували зробити ремонт. 

24 лютого працювали в третю зміну. Нам залишалося доробити до кінця тижня – і завод мав стати на ремонт. О шостій годині ранку зателефонував мій колега. Він був вдома і побачив, як пролетіла ракета. О восьмій годині прийшов начальник цеху й сказав, що розпускає нас на два тижні, а далі буде видно. Так почалася війна. У перші дні було страшно. Бомбили Токмак і Пологи. Ми сиділи в підвалі школи. А потім звикли, та й обстрілів стало менше. 

Сім місяців ми жили в окупації, хоча російські військові лише час від часу  заїжджали в село. Навіть в райцентрі було мало окупантів. Вперше ми їх побачили в березні, коли вони заїхали переночувати. Самі були брудні і їхня техніка також. Наступного дня виїхали.

16 травня на завод приїхав російський комендант і сказав, щоб залишилися лише ті, хто хочуть працювати під їхнім керівництвом. Ми з дружиною забрали трудові книжки й пішли. Нас попередили, що роботи в районі не знайдемо. Нам було байдуже, аби тільки не працювати на них. 

Довелося віддати дітей у російську школу. У нас не залишалося вибору. Якби не погодилися, їх примусово відправили б в інтернат, а нас – у Маріуполь. Першого вересня на лінійці лунав гімн Радянського Союзу. 

Мене вразили діти. Вони більші патріоти, ніж дорослі. Одна вчителька розповідала, як до неї підійшла дівчинка і сказала: «Мої батьки за росію, а я дуже люблю Україну». А син заступниці директора російської школи ходив по коридорах і наспівував:  «Батько наш – Бандера, Україна – мати». 

Після спілкування з росіянами я зрозумів, що вони відстають від нас. Під час перевірки один з окупантів побачив у мене магнітофон Весна-212, що був популярним на початку дев’яностих. Він з радістю схопив його. Я сказав, що магнітофон вже давно не працює. Навіть не знаю, чому я його до того часу не викинув. А ще для них було дивним, що в селі туалети не на вулиці, а в будинках. 

Під час референдуму ми з другом працювали в полі. Їхали на тракторах. Нас наздогнали росіяни на легковому авто. Один вийшов з автоматом, інший – з урною, й змусили голосувати. А деяких привозили на виборчу дільницю й прямо автоматом показували, де треба зробити відповідну позначку. 

Ми виїхали в кінці вересня. Я з сім’єю на своєму авто, друг з двома дорослими синами й матір’ю – на своєму. Товариш дуже хвилювався, щоб його синів не забрали в російську армію. Дві доби простояли у Василівці. На маршрутці приїхала дівчина з Херсона, ходила від автомобіля до автомобіля, просилася, щоб взяли її з собою. У нас було одне місце – ми забрали її. Нас врешті-решт пропустили. На першому українському блокпості стояв молодий військовий, усміхався нам. Я від щастя обійняв його. 

У Запоріжжі нас нормально зустріли, дали все, що треба. З нами поспілкувався  кореспондент із Норвегії. Потім ми зустріли жінку з нашого села, яка мала їхати в тій колоні, яку розстріляли на авторинку. Їй пощастило: вона запізнилася, тому залишилася жива.  Ми винаймаємо квартиру. У ній є все необхідне для проживання. Отримуємо гуманітарну допомогу. 

Мама залишилася в селі. Вона сподівається, що це тимчасово. Ми залишили їй овочі, сало, м’ясо. Росіяни завозять з Криму продукти. Вони дуже дорогі, але при цьому несмачні й смердючі. Я розмовляв зі знайомим аптекарем. Він сказав, що ліки в них також погані. Завод працює. Зарплати, яку вони платять, ні на що не вистачає. 

Я думаю, що війна скоро закінчиться. Перемога буде за нами.