Мені 63 роки. Я з Гуляйполя. У мене є чоловік і два сини. Менший зі своєю сім’єю вже давно живе за кордоном. А старший зі своєю – в одному будинку з нами. Вони на другому поверсі, а ми – на четвертому. 

Мій чоловік працює вахтовим методом. 24 лютого він зателефонував мені і розповів мені про початок війни. Я не могла в це повірити. Потім почалися прильоти. Ми два місяці прожили в підвалі. 

Тоді ще була жива моя свекруха, яка через проблеми зі здоров’ям потребувала догляду. Вона жила в своєму будинку. Через обстріли я не могла перейти до неї назовсім, бо ніде було ховатися. І забрати до себе не могла, бо ми сиділи в холодному підвалі. Я щодня бігала до неї, годувала. 

11 травня вона померла. Наступного дня ми поховали її, а 13 травня на евакуаційному автобусі виїхали в Запоріжжя. Тут багато наших знайомих, але хочеться додому. Переживаю за рідних, які залишилися під обстрілами, і за житло. Сумую за чоловіком. Я не бачила його з лютого. 

У Гуляйполе часто привозили гуманітарну допомогу й воду. Нам усього вистачало. Спочатку варили їсти на вогнищі, потім – на мангалі. Згодом з’явився газ. Я підіймалася у квартиру, щоб приготувати їсти, й знову спускалася в підвал. 

У підвалі були люди не тільки з нашого будинку, а і з двох сусідніх. Раніше ми були не знайомі, а за час перебування в підвалі стали однією сім’єю, підтримували одне одного, допомагали. Мене це дуже зворушило.