Ми з міста Лисичанськ. Мені 35 років. 

Пам’ятаю, це була ще ніч – ну, під ранок. Я була на роботі, коли цей жах розпочався. Відчувала страх, розпач. Нерозуміння, що буде далі. Страшний був день.

Я в Лисичанську побула до 13 березня. Наприкінці  лютого не було світла і води, був тільки газ. В магазинах полиці були пусті, тому що люди все розібрали, в аптеках були великі черги.

Я постійно переживала за доньку. Ми вдвох були. Нас так сильно обстрілювали, що один раз навіть бігли у підвал босі. Бачили, як летіли снаряди з вогнем. Не знаю, що то було. Шокували новини що є загиблі, постраждалі.

Евакуація була від пожежної частини - там був автобус. Було дуже багато людей. Це відбувалось під гучними обстрілами, людей було багато, всі штовхалися. Доїхали до залізничної станції, звідти дизель довіз нас до Краматорська. А там вже сіли в потяг на Львів. 

У вагонах було не продихнути. Ми їхали 32 години. Спали по черзі. Дорога булла дуже довгою і важкою, плюс моральний стан був дуже поганий. Ми виїжджали з мамою, дитиною і племінницею. Мама була в шоковому стані, майже не розмовляла.

Ми побули у Львові й на чотири місяці поїхали до Польщі. Я там працювала, але довго не змогла там перебувати, і повернулася в Україну. Зараз ми у Фастові. Тут живуть наші друзі. Вони нам допомагають, тому на даний час ми проживаємо тут.

Мрію повернутися додому, у власну квартиру. Вона постраждала, але маю надію все відремонтувати і жити в рідному місті, з батьками, яких я не бачила більше року. Все буде добре, все буде Україна.