Толстокорова Марія, учениця 10 класу Ірпінського ліцею №1 Ірпінської міської ради Бучанського району Київської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ілляшенко Олена Дмитрівна

Моя Україна майбутнього

Наше життя – це найцінніша річ, яка в нас є. Воно здається нескінченним, але сам не помічаєш, як воно проходить. Сучасний світ дуже суворий. Він ставить тебе в рамки, обмежує тебе і твою уяву. Людина, яка живе тільки одним днем – знесилена і вже нічого не відчуває. Тяжкі дні висмоктують з неї енергію, тому вона потребує джерело її поповнення.

Людина, яка може залишити реальність і подумки забажати чогось – надзвичайно сильна людина. Говорять, що така людина має свою мрію та світле майбутнє. Але що це таке?

Мрія та майбутнє – це те, заради чого ми прокидаємось щоранку. Це те, про що ми думаємо, засинаючи кожної ночі. На мою думку, мрія – це птах. Майбутнє - віра в перемогу, в світле майбутнє, великі та малі перемоги, і твердо віримо, що ці перемоги мають бути лише мирними. Нехай у світі більше ніколи не буде війни. Кожного дня ми спостерігаємо за цим, милуємось грацією і красою, проте все одно бажаємо, аби цей птах і віра опинилися в наших руках.

Мрія – це те, що відрізняє людей. Кожен із нас має свою, особисту заповітну мрію. А майбутнє буде за кожним і з нас. Бо за нами, молоддю, МАЙБУТНЄ.

Особисто моєю мрією є закінчення війни. Так, я знаю, що таку саму мрію має кожен українець. Але це не дивно, адже ми – єдиний народ, знесилений тяжкою боротьбою за нашу незалежність. Я знаю, що наші воїни постійно обороняють нас від ворога. Вони жертвують своїм життям, здоров’ям і комфортом, аби ми мали світле майбутнє.

Вони кожного дня тяжко працюють, щоб ми мали впевненість у завтрашньому дні, у нашому МАЙБУТНЬОМУ. Майже кожна жінка страждає через те, що не бачить свого чоловіка, сина, брата чи батька.

Надзвичайно тяжкою є ситуація на Сході України. Донецька і Луганська області не контролюються нашою країною. Потрапити туди дуже складно. Я сама народилась в Луганську і у 2014 році переїхала до Києва. Але мої бабусі і дідусі досі проживають там. Зараз навіть зв’язатися з ними по телефону є складним випробовуванням. Ми не бачилися вже більше року і не знаємо, коли побачимось знову.

Я бажаю, щоб ця зустріч відбулася, як можна скоріше. Я вже уявляю, як буду обіймати і теревенити з ними годинами. На жаль, я майже ніколи не знала, як це, коли всі твої рідні поруч. Ми бачилися 2-3 рази на рік, але цього все одно було мало.

Я мрію, щоб ця війна нарешті скінчилась, і я зможу обійняти всіх своїх рідних. Відродиться наша Україна, відбудується. Я в цьому впевнена. Наша країна стане ще кращою, кольоровою, з дитячим сміхом, з мріями, які обов’язково здійсняться.