Корнієнко Наталія, вчитель Зарізької гімназії імені М.Т.Симонова (Номиса)

Війна. Моя історія

Так спокійно не спалося вже дуже давно. Навіть пронизливий рингтон будильника, що зазвичай змушує прокинутись всіх сусідів, сьогодні не допомагав, хоча старанно кричав ще з 5:30. Не інакше, як сон немовляти.

Ранок. На годиннику 7:00… 24 лютого… А щоб тобі, проспала, хапаю телефон. На дисплеї повідомлення: «Малиш, 10 пропущених викликів». Перший о 4:30.

«Малиш» - мій старший, єдиний брат, тільки два тижні, як звільнився з ЗСУ. Батько трьох дітей, чудовий дідусь. Старша – донька, матуся Мімішика, і двійня, яку я носила на руках з перших днів, мої племінники, хрещеники. Жартували завжди : «Ну, тьотя, ти попала».

Відчуття, що серце зупинилося. Руки затремтіли, охопив якийсь непереборний жах. Брат ніколи не телефонує першим.

Телефоную: «Сістер, у тебе є дві години максимум. Рятуй дітей. Пізніше не виїдеш. Владіка накрило першим». Відчуття, що краще було б вмерти вчора.

Питаю:« Живий?» (Мій синуля, мій солдатик.) Секунди мовчання, наче вічність і відповідь: «Так».

Паніка? …Ні… Відчуття безвиході. Не рятує навіть сигарета з кавою. Швидко телефоную найближчим. Минає півгодини. Дзвінок, знову брат. І я розумію, що нікуди не поїду. Думка одна - де дістати зброю. Брат, як личить офіцеру, приводить до тями:« Швидко зібрала дітей і відвезла до родичів, а тоді роби, що хочеш, біс з тобою».

Ще хвилин десять. Діти зібрані, мої найкращі, донька і син, моя гордість, моя надія, моя опора.
- Прокидайтеся, малята. Війна… Ви їдете з бабусею і дідусем в безпечне місце. - Мамо, а ти? - А я тут.. - Мамо, ми нікуди без тебе не поїдемо. Будемо разом, що б не трапилось.

Сльози від гордості за своїх маленьких, страх від розпачу, як я їх врятую. Минуло всього півтори години, а наче вічність. Знову дзвінок від брата:

- Ти де? - На роботі. - Скажена.

Короткі гудки. Пусті коридори школи, тихі настільки, що викликає відчуття паралельної реальності.

Треба діяти. Закрутилось… Понеслось… Бандера смузі під вікнами – ящик, два, три… - «Норм».

Сітки, плетіння до оніміння пальців, наче павуки. Потрібно дитяче харчування, нема проблем, скільки є в аптеках. Аптечки для екстреної допомоги. Хлопцям потрібні теплі речі. Торохтіння спиці – бафи і шкарпетки – якби тільки зігріти, хоч якось наших незламних героїв.

Минуло вже більше. Що змінилося? Очікування повідомлення – « Все норм». Біль, що не можеш допомогти більше.. Вдячність за кожен новий ранок.