Будинок Світлани у Маріуполі горів у неї на очах. Наступного дня вони з донькою пішли туди, щоб забрати з квартири документи, а по місту вже стояли російські блокпости, на одному з яких обох жінок забрали на підвал

Я жила на бульварі Меотиди. Зараз цього району взагалі немає. Я жила з донькою, двома собаками і кішкою. У нас була 3-кімнатна квартира дуже гарна, ми тільки зробили ремонт. Донька навчалася у Львівському університеті ДСНС. Коли почалася війна, вона вже закінчила виш і працювала в Маріупольському загоні ДСНС. Мама моя жила за чотири зупинки трамвая від мене. 

Донька 24 лютого була не на роботі, тому вона не евакуйовувалась разом із ДСНС. Взагалі, вона не захотіла мене покидати. У перші дні я ходила на роботу в магазин і не вірила в те, що відбувається. Я казала: «Мала, не може такого бути. Війни не буде». 

Пройшов тиждень – і все: газу немає, нічого немає. Готували на вогнищі. Бігали під обстрілами воду носили з колодязя біля моря. Там була одна родина, яка давала зі свого колодязя воду. Бігали, доки сусіда не застрелили. 27 років було хлопцю. 

Ми жили в підвалі. 20 березня вночі почався обстріл - нас почали бомбити з літаків. Одна бомба прилетіла, потім друга. Військові прийшли до нас у підвал і сказали, що потрібно буде тікати. Ми досиділи до шостої ранку. 

У нас нічого не залишилось. Тривожний чемоданчик дома залишився, у мене тільки рюкзак був, де лежав собаки паспорт, наші паспорти – і все. І ми тільки в тому, що на нас одягнуто, вибиралися. 

Ми постояли, потім хлопці сказали бігти – і ми побігли. Гупало. Коли тікали, то обернулися – а наш будинок горить. Ще моя квартира не горить, але будинок палає. І ми помчали. Добігли до мами. Перевдягнулись у речі, які від померлого батька залишились, і пішли шукати, де б набрати води. Наступного дня пішли у квартиру, щоб глянути – а раптом щось залишилось. Йшли, і було якось підозріло тихо в нашому районі. Стоять військові, а моя мала каже: «Мамо, це не наші, це - «ДНРівці». Я кажу: «Олено, ти чого? Там на автоматах синя стрічка». А вони забирали в наших убитих хлопців автомати собі. 

Солдати нас зупинили, перевірили у паспортах прописку і пропустили. Будинок стояв чорний. Далі йдемо – і тут черга автоматна: «Стояти!» Автоматники були дуже п’яні. Ми зупинились, і нам наказали повертатися. З ними була одна сусідка з будинку навпроти. Вона постійно «ДНРівцям» коментувала, хто є хто. Побачила нас і каже: «Ось ця дівчина з «азовцями» товаришувала». 

Нас відразу повели в підвал. Але в підвалі місця вже не було, і нас у якусь квартиру затягнули і зв’язали подовжувачем. 

Мене до доньки прив’язали, під неї підсунули гранату і сказали: «Якщо будеш ворушитись, то підірветеся разом із матір’ю». Моя мала сиділа, як постамент. 

І тут прийшло таке п’яне! У нього був позивний «Малий». І він почав знущатися: «Что, плохо? А нам в Донецке хорошо было, когда вы нас 8 лет бомбили?» Ми день просиділи там. Нас солдат із автоматом охороняв. Потім прийшов тверезий один. Я так зрозуміла, що ті були «ДНРівцями», а тепер прийшов росіянин. Каже: «Чого ви не евакуюєтесь?» – «Я не можу евакуйовуватись. У мене мати, 78 років». А він мені говорить: «Забирайте маму. Ось там, у дев’ятиповерхівці, наш штаб. І евакуація там». А мені ж потрібно доньку рятувати. Я кажу: «То давайте ми підемо по маму». А він відповідає: «Ви йдіть, а мала тут залишиться». Я кажу: «Тоді ми залишаємось разом». Вони про щось поговорили, а тоді кажуть: «У вас є година. Через годину ми вас знайдемо». Ми втекли і більше не повернулися. 

Я малу заховала, бо розуміла: росіяни, мабуть, знають, що вона офіцер ДСНС.

Ми залишалися у мами в будинку. Потім прийшли кадирівці. Тоді вже взагалі не можна було вийти, тому що кожен підходить і питає: «А ти цнотлива?» Ми раз вийшли, і я сказала, що нам потрібно ховатись. 

Ми дуже схудли. Я висока, і донька в мене дуже висока. Вона схудла так сильно, що виглядала на 15 років. Її хлопець теж у ДСНС служить. З’явився зв'язок у Східному, і ми бігали туди. Подзвонити не можна було, але хоча б повідомлення надіслати. Ми підбігли туди – і Андрій пише: «Олено, сьогодні евакуація з Маріуполя на Таганрозькій трасі». Це дуже далеко від Східного. А евакуація була на 14:00. Олена схопила рюкзак. Я сказала, що це дуже небезпечно. А вона відповіла: «Мамо, іншої можливості не буде». Вона джинси, светр кинула, що були з собою, схопила одну собаку, взяла пару консервів – і ми побігли туди. 

Приходимо на цю евакуацію, а там - ціла вистава. Розвісили прапори російські по всій трасі, автобуси підійшли. Люди стояли, які хотіли евакуйовуватись, і питали, чи можна до Запоріжжя. Мала каже: «Мамо, ніколи в житті ми не поїдемо в Росію». У нас навіть думки не було, щоб туди поїхати. А у нас ще й бабуся там. Ми приїхали на трасу. Там журналісти були з мікрофонами. Задавали провокуючі питання. Я дуже переживала, тому що коли від’їхали всі автобуси, то військові російські залізли й познімали прапори. І я зрозуміла, що це була вистава. 

Тоді їхало три чи чотири автобуси. Думаю: «От зараз ті автобуси поїдуть, а потім покажуть по телебаченню, яка Росія класна, як вона евакуює людей. А потім розбомблять ці автобуси і скажуть, що Україна обстріляла своїх громадян». Я не могла дочекатися ранку. А вранці побігла знову в Східний і зв’язалася з Андрієм. Він сказав, що спілкується з водієм, і все добре. 

Потім я дізналася, що їх повезли в Безіменне на фільтрацію. Олена розказувала, що вона навіть не знає, як це вийшло. Усіх вивели, а їй сказали: «Мала, а ти сиди». Деяких чоловіків там залишили. Люди там просиділи п’ять годин на фільтрації. Чоловіків деяких залишили, бо вони не пройшли фільтрацію, а потім усі далі поїхали. У Запоріжжі вже доньку зустрічав хлопець. Потім ми стали переписуватись. Я прибігала у Східний і думала: «Слава Богу!» А більше мені нічого й не потрібно. 

У мене є знайомі в Донецьку. Вони за Україну, і в них діти в Україні живуть. Я забрала маму, і ми поїхали в Донецьк. Там можна хоча б ванну приймати, хоч якісь умови. Олена моя дзвонить і каже: «Я домовилась із перевізником, і ми тебе забираємо». Моя мама з собакою, і в мене дві собаки. Тож я взяла маму з її собакою, взяла своїх собак – і ми поїхали в Донецьк. Там був будиночок, де нам дали пожити. Але всі разом ми не могли поїхати в Україну, бо мамина собака не привчена ні до чого, а мама сказала, що її не покине. Сказала, щоб я їхала сама, а вона потім приїде. 

Я з перевізником поїхала разом зі своїми собаками через Європу – Латвію, Литву, Польщу. Приїхала в Україну. 

Мої діти тоді були в Рівному, орендували і мені квартиру там, і шукали квартиру мамі. І тут їй подзвонили з Маріуполя і сказали, що там воду дали і газ. Тоді наша бабуся і каже: «Донечко, дозволь мені повернутися у свій будинок». Через її будинок літаки літали «Азовсталь» бомбити, і вони часто губили бомби. То там бомба впаде, то там. Не знаю, чи навмисно вони це робили, тому що потім далі летіли. Ми сидимо ввечері, дивимось – один будинок загорівся, потім другий. В маминій хаті половина стелі в залі обвалилася. Словом, мама моя досі в Маріуполі. 

Ми зараз у Києві, тому що Андрія перевели по службі в Київ, а донька в Дніпрі пів року. Її загін зараз у Дніпрі, тому й донька там. 

З мамою ми зв’язуємось через WhatsApp і розмовляємо. Вона завжди нервово розповідає, як мої знайомі зараз там квартири отримують. Я кажу: «Мамо, чого ти так близько до серця все береш?» А вона каже, що недобудовані будинки почали росіяни добудовувати. Уже добудували пару будинків на лівому березі. Я працювала бухгалтером у магазині, а нашим продавцям уже дали ордери на квартири. Приїхав Пушилін ордери видавати, і жінки на колінах йому дякували. А він відповів, мовляв, дякуйте нашому президенту – Володимиру Володимировичу. Мама каже: «А за що йому дякувати? Хіба ви безхатьками були до цього? На смітнику жили? У вас же були квартири!» Жінка відповідає: «За квартиру ж». А мама каже: «У людей же були квартири, просто Росія їх розбомбила, а тепер роздає нові. А два роки життя втрачено». Жінка каже: «Це ще невідомо, хто нас бомбив». 

Андрій переїхав у Київ, бо він тут по роботі. У нього така робота, про яку не можна казати по телефону. Потім моя мала поїхала за ним, а згодом забрали і мене. Я з 25 березня того року живу в Києві. Відразу пішла в центр «Я – Маріуполь» і зареєструвалась, щоб мені допомогли знайти роботу. Мені дали номер телефону чоловіка. Він маріуполець, начальник охорони, і зараз я працюю в охороні, ходжу у формі. 

Я хочу перемоги. Хочу, щоб моя родина була вся разом. І неважливо, яке це буде місто. Розумом я не можу осягнути, що зможу жити в Маріуполі – з цими людьми, які мене вітають із Днем піонерії, показують, як вони там біля театру танцюють. Я не думаю, що зможу жити поряд із цими людьми. Я не хочу, щоб війна просто закінчилась. Я хочу, щоб настала перемога. Закінчення війни –це одне, а я хочу, щоб була перемога.