Мені 36 років. Я з Луганської області, із Золотого. Життя було звичайне. Працювали. Про початок війни дізналися з новин, здається. І родичі телефонували.

Їжа була. У мене батьки живуть у приватному секторі, і вони завжди запасались. Я вам скажу, що дуже-то й їсти не хотілось. А ліки тоді в аптеках розкупили. Їх майже не було.

Ми виїжджали у квітні. До того ще там були, надіялись, що все скінчиться. Коли біля будинку почало прилітати, тоді ми вирішили виїжджати. 

Там, де ми їхали, уже все обстрілювалось. Їхали швидко. Нас зупиняли тільки на блокпостах.

Зараз ми у Дніпропетровській області, у місті Першотравенську. Житло дуже дороге, дуже важко його знайти. Була одна ціна, а зараз – у п’ять разів вища. Є навіть такі люди, що нас звинувачують. Ніхто нам не допомагав. Ми самі по собі. Але, дякувати Богу, люди адекватні. Ми всі на одному боці, ми всі за Україну. 

Мрію поїхати додому - там могили батьків. Хочу їх відвідати.