Ляма Андрій, 9-б клас, Харківський ліцей №14

Вчитель, що надихнув на написання — Ніщименко Світлана Миколаївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

За ці два з половиною роки в моєму житті трапилося багато як цікавих, так і сумних історій.

Двадцять четверте лютого 2022 року… Я прокинувся від вибухів і не зрозумів, що це було. Але матуся повідомила, що почалася війна. Не вірилося, що це сталося у нас в ХХІ столітті. Здавалося, що це можливе лише десь далеко, але ніяк не у нас.

Усюди була паніка, всі вантажили свої речі в машини, з полиць магазинів зміталося миттєво все, автомати з водою теж спорожніли.

Батько на початку війни був у Маріуполі. Він розповідав, що чув вибухи дуже добре, адже тоді росіяни саме заходили в Маріуполь. Він відразу ж вирушив до нас, і така миттєва реакція врятувала йому життя. Адже всі ми знаємо, які жахи відбувалися в цьому місті, скільки загинуло мирних мешканців.

Місяць ми всією сім’єю були в Харкові, часто вимикали світло, опалення теж було відсутнє. Ночами не можна було нормально спати, вибухи лунали безперестанно.

Мої бабусі живуть у Балаклії, і через місяць ми поїхали шукати спокійнішого місця. Однак саме в той час росіяни вже пробували заходити в місто. За час перебування в Балаклії, а це майже місяць, я чув сильні «прильоти» на військовий завод. Також 

з дому своєї бабусі бачив червоні ракети. У місті вже тоді були окупанти, тому ми здебільшого сиділи вдома і час від часу ховалися в підвал, коли ставало надто гучно.

Після однієї такої «гучної» ночі, коли ми всю ніч просиділи в підвалі, було вирішено їхати до Польщі. Мама разом із подругою рятували нас, своїх дітей, від смертельної небезпеки.

Вирушили потягом до Львова, там провели чотири години, а потім сіли на автобус і поїхали в Польщу. Подорож була для мене жахливою: я не міг заснути, було тривожно від невідомості. У Варшаві ми пробули три дні, після чого поїхали в маленьке селище Баранув-Сандомєрскі. 

Там я навчався в польській школі, подорожував із класом до різних міст цієї країни і навіть побував на своєму першому метал-концерті.

У мене було багато друзів, з якими я проводив час, займався спортом. Але так хотілося додому, адже тато там залишився, через п'ять місяців ми повернулися до рідної України.

Перші кілька місяців ми боялися вибухів, але з часом почали звикати, хоча й було тривожно. Незважаючи на всі жахи війни, життя продовжується. У 2023 році я вирішив перейти до ліцею №14, знайшов там багато нових друзів. Навчаюся старанно і планую присвятити своє життя рідній країні.

Початок війни був для мене дуже важким і страшним. Однак з часом я почав звикати до війни, і вона вже не здається мені такою жахливою, як на початку, хоча це зовсім не означає, що я її не відчуваю. Я сподіваюся, що війна скоро закінчиться, і українці зможуть знову жити нормальним життям, не думаючи перед сном, що цей день може бути їхнім останнім.

Україна переможе! Харків вистоїть! Щасливе спокійне життя настане!