Нафєєва Олександра, 10-б клас, Вараський ліцей №6

Вчитель, що надихнув на написання — Старовєрова Алла Михайлівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

1000-й день війни... Це не просто день, це ціна, яку ми всі платимо за життя, це сила, доказ, що ми можемо триматись.

Більше двох років в Україні ведуться повномасштабні воєнні дії. Майже три роки люди живуть, не знаючи, що ж буде завтра, чи буде це завтра взагалі. Кожен переживає цей період по-різному, маючи свої надії, мрії та бажання. Хтось знаходиться в окупації, хтось живе спокійне життя за кордоном, а хтось кожного дня сидить в підвалі через постійні обстріли. Дехто робить все можливе, щоб наблизити перемогу, наприклад, ідуть добровольцями на війну, стають волонтерами, проводять збори, конкурси, збирають та передають речі на фронт, а дехто навіть не може зрозуміти, за що ми боремось.

Особисто для мене 1000-й день війни сприймається важко. Навіть сама цифра викликає жах, коли ти розумієш скільки людей загинуло та ще загине. 

Я живу у західній частині країни, проте моє серце плаче, коли я читаю новини про те, що відбувається в зоні бойових дій. Ці всі події дуже важко сприймати зі здоровим глуздом та без сліз.

У мене на фронті знаходиться дядько, який пішов добровольцем в перші дні війни, маючи дружину та двох маленьких діток.

Він без ніяких роздумів просто взяв і зробив, хоча мав вибір. Мати рідних на війні – це постійні переживання, страх, відчай, які не відпускають ні на хвилину. Ти постійно живеш в очікуванні зв'язку з людиною, щоб знати чи жива вона. Коли надходить повідомлення що хоронять воїна, ти просто молишся щоб там не було знайомого імені, коли прилітає ракета в місця, де знаходяться рідні, знайомі або друзі, переживаєш щоб усе минулося.

Війна важкий період для усіх, але не всі розуміють що вона є скрізь. Несправедливо ділити Україну на захід і схід, дорікати, що на заході немає війни. Так, я живу тут, де не ведуть бойові дії, такі як у Харкові, Маріуполі..., так, в моєму місті є АЕС, але не відбувається такого, що було в Енергодарі, так, я можу спокійно вийти погуляти з друзями і маю змогу навчатись офлайн у школі, але це не означає, що у нас немає війни. Війна є скрізь. І усім потрібно долучатись до того, щоб наблизити її завершення. У місті багато волонтерів, які допомагають нашим захисникам і людям з місць бойових дій. Навіть моя школа має невеличкий волонтерський центр. З перших днів війни ми плетемо сітки, які передають воїнам, проводимо благодійні ярмарки, кошти з яких передаємо ЗСУ. Можливо, здається, що це дрібнички, та я впевнена, що навіть такі маленькі справи рятують життя.

Наш народ здавна боровся за нашу Незалежність, мову, культуру, свободу, звичаї. 

Письменники, яких вбивали, спалювали. запроторювали у в'язниці за те, що вони писали українською мовою. Люди, які говорили правду, а їх просто прибирали.

Населення, яке досі розмовляє мовою агресора, це жахливо, але ще гірше, популяризація російського контенту. Не кажучи вже про те, що ми воюємо з країною, яка прийшла нас "визволяти". Особисто для мене, дуже важлива тема українських книг. Всі знають, що розбомбили типографію "Фактор-Друк", у яку попали якраз перед "Бук-Фестом", на який додруковували книги. Враховуючи те, що зараз набагато більше видається україномовного контенту, ворог хоче його знищити.

Я вірю, що найближчим часом буде перемога. Скільки всього нам ще доведеться пройти, але ми сильна нація і ми все переможемо, як казав Шевченко: 

"Борітеся – поберете, вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава і воля святая!".