Стародубцева Софія, 10 клас, Комунальний заклад "Харківський ліцей № 54 Харківської міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе -  Андрющенко Тетяна Дмитрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна – це не лише битва на полі бою, а й боротьба кожної людини зі своїми емоціями та почуттями та щохвилинне виборювання життя. 24 лютого 2022 року – це день, в який життя всіх українців розділилося на «до» та «після», але це «після», на жаль, поки що не настало. Ми всі застрягли у «нескінченному» зимовому дні. Чому «незкінечному»? Тому що, не зважаючи на те, що наче ми живемо далі, кольори життя зникли.

Ми всі чекаємо на «25 лютого», в якому ми прокинемось у вільній і мирній Україні.

У перший день війни я прокинулась як завжди о 6 ранку. Вибухів я не чула, тому ще не знала, що відбувається. Але все змінилось, коли я вийшла з кімнати: у вітальні сиділи дуже схвильовані мама з бабусею, які і розповіли мені, що почалась Війна! В цей момент моє серце завмерло, я відчула страх та розгубленість, не розуміння, що буде далі.

Я ніколи не могла подумати, що мені доведеться пережити ці страшні події. Потім я почула вибухи і остаточно зрозуміла, що це був не сон.

Перші дні були як в тумані, але чітко запам’яталась єдність людей: всі друзі, знайомі, сусіди перетворились на один злагоджений механізм – одні тримали чергу в магазини, інші набирали воду, хтось допомагав рзподіляти гуманітарку. Мої батьки їздили купували хліб і роздавали сусідам та знайомим. Потім мама прийняла нелегке рішення - вивезти мене з сестричкою із такого рідного, але, на жаль, небезпечного Харкова.

Ніколи не забуду 13-годинну чергу на кордоні з Польщею, і як ми всі майже втрачали свідомість від втоми.

Три місяці ми з мамою, моєю молодшою сестричкою та бабусею перебували за кордоном. Було важко і дуже хотілося додому. І ось наприкінці травня ми все ж таки вирішили їхати додому, у наш незламний Харків. З того моменту ми більше не залишали рідної домівки. З часом, як це не дико звучить, ми всі звикли до звуків вибухів та постійно виючої сирени.

Зараз я навчаюсь вже у 10 класі. І зараз розумію, яку цінність має кожна секунда життя.

На жаль, я також відчула біль втрати – у 2023 році помер мій любий дідусь. Це стало ще одним потрясінням для мене. Пройшов не один місяць, поки я змогла оговтатись від цієї події. Я точно знаю, що дідусь хотів би бачити мене усміхненою та щасливою, тому я вирішала більше не плакати і сконцентруватися на навчанні. З часом я почала багато читати, стала набагато краще вчитись. Я оточила себе надійними друзями, з якими у нас багато спільного. Ми весело проводимо час разом, обговорюємо книжки, фільми та найголовніше - будуємо плани на майбутнє.

В нашій школі часто проходять заходи на підтримку ЗСУ. З моїми друзями ми також намагаємось бути корисними: збирали банки для окопних свічок та пластикові кришечки для протезів.

Мої батьки збирають речі та взуття та передають через волонтерів у звільнені від окупації населені пункти Харківської області. Ми всі намагаємось допомогати нашим воїнам та один одному. Мої 1000 днів війни були сповнені як страхом та розпачем, так і вірою в себе та переосмисленням життєвих цінностей. Я точно знаю, що війна - це не привід закритися, зупинити своє життя і не розвиватися. Навпаки зараз, як ніколи, потрібно жити, бо кожна мить може бути останньою. Потрібно цінувати час проведений з родиною і друзями. Потрібно допомогати тим, без кого не обходиться кожна тиха хвилина нашого життя – це наші янголи-охоронці - війскові. Кожен повинен знайти свій шлях до перемоги, і вона обов’язково буде!