Подніглазова Анна, 11 клас, Костянтинівський заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів № 1

Вчитель, що надихнув на написання есе - Самсонова Олена Анатоліївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча днів війни… Для когось це просто цифра, а для мене — цілий етап життя, період, коли я дорослішала не за роками, а за годинами, переживаючи події, яких не мала б бачити у свої 16 років. Війна стала частиною мого повсякдення, і навіть зараз, коли я повинна думати про своє майбутнє, готуватися до вступних іспитів,  вона не відпускає мене.

Я добре пам’ятаю той ранок, коли в країну прийшла біда.

«Аню, почалася війна»,- у сонній ранковій темряві почула мамині слова. Спочатку я не могла повірити, що це відбувається насправді. Це був страх і паніка. Думки про те, що буде далі, чи побачу завтра рідних, заповнили мій розум. Це був початок часу, коли все, що раніше здавалося важливим — оцінки, плітки з однокласниками, прогулянки з подругами — втратило сенс. Моє дитинство закінчилося саме тоді, у перші дні війни.

Я зрозуміла, що більше не можу думати тільки про школу чи дружбу. Тепер найважливіше — вижити.

Минали дні, і я звикала до нової реальності. Більше не було звичних уроків у класі, ми перейшли на дистанційне навчання. Я швидко звиклася з такою формою, бо ми так навчалися ще під час пандемії. Чесно кажучи, через місяць я перестала сумувати за офлайн-уроками, смачною їжею в їдальні, втеч з уроків усім класом, так як зрозуміла, що це вже не буде можливим ніколи. А потім сталося те, через що я вже не могла жити мріями, що колись повернусь до школи. Середа тринадцятого липня - найстрашніша дата в моєму житті. Ворог зруйнував будівлю школи, де я провчилася 9 років.

У цей момент я хотіла закричати на всю країну про те, як мені погано. Ніколи не відчувала себе настільки пустою, як в той день.

За цю тисячу днів я змінилася більше, ніж за всі попередні роки свого життя. Те, що раніше здавалося важливим, стало другорядним. Я навчилася цінувати час із родиною, спокійні дні без сирен і вибухів, розмови з друзями, які залишилися в місті. Кожен день став випробуванням, але я помітила, що з кожним новим викликом я стаю сильнішою. Мені довелося швидко дорослішати. Зараз я думаю про майбутнє і про те, що буде після закінчення школи. Раніше я планувала поїхати в іншу країну, вступити до університету, але тепер усе це здається таким непевним.

Проте я не втрачаю надії. Ця тисяча днів навчили мене, що навіть у найтемніші часи треба триматися за свої мрії, бо саме вони допомагають пережити найгірші моменти.

Попереду НМТ, і я готуюсь до нього, хоча думки про майбутнє часто змішуються з тривогою за сьогодення. Я не знаю, що чекає на мене завтра, але знаю одне: я хочу жити в мирі, хочу бачити свою країну сильною і вільною. І хоч війна ще триває, я вірю в Україну, вірю, що добро завжди перемагає зло.