Ірина Садула,

учителька української мови та літератури Угринівського ліцею Івано-Франківської області

Чому бути українкою – це моя суперсила?

Наче так просто і водночас непросто відповісти на запитання: «У чому суперсила українців, а разом з тим і моя!?» Але я знаю відповідь! Я спробую вималювати словами...

Я дихаю своєю історією, нашою рідною: кривавою, з обірваними артеріями, з потрісканими долонями, з великими, глибокими очима, з... Важко писати, ще тяжче усвідомлювати це, але я мушу, ми мусимо!

У долях знищених, розстріляних, закатованих, переслідуваних живе моя історія. Я звідти беру снагу, віру та знання про правду.

Так, саме від них. Людмила Старицька-Черняхівська, Олекса Синявський, Христина Алчевська, Микола Леонтович, Олександр Кошиць, Анна Йонкер, Харитя Кононенко, Олена Теліга... Улюблений Василь Стус. На жаль, мені не вистачить 600 слів аби бодай назвати тих, хто дарує мені, українці, суперсилу сьогодні.

Чар історії веде… А невблаганний час не стишує ходи… Схлипує і майорить віддалік вогнями. Ті вогні – то і є сила, яку залишили нам ці люди. Ця потуга нині знайшла відблиск у нащадках. Так, це вони ведуть бій за Україну. Вони вміють сподіватися більше, аніж ми. Вони вчать нас любити кожен клаптик землі, бо ми тепер розуміємо, що таке втрата. Я не хочу втрачати нашу історію, а лише здобувати! Але як іноді невимовно стискає серце тужливий жаль за втраченим. Ніхто не поверне нам ці імена, цих людей, котрі так і не встигли долюбити, дотворити, доказати, домолитися... Ніхто! Та вони були певні, що творять історію, а чи нині історія пам’ятає їх? Скільки років загублено у павутинні часу, скільки сліз невиплакано? Забороняли ж навіть плакати!... Проте ці люди творили історію, очевидячки жертвуючи собою! Хіба не в таких особистостях сила нашої нації?

У своїх мріях я уявляю всі ці імена на найбільших білбордах країни. Там вони височіють, а ще більше говорять до нас їхні слова: «Люби! Збережи! Пам’ятай...». Я люблю... Хоч знаю вас, дорогі мої герої, лише зі сторінок книг, проте саме ви даруєте мені нині силу любити свій край. Так гаряче любити, як Бога, як молитву, як рідну матір... Єдине, що я можу робити зараз для вас і нашої перемоги – це писати про вас, не мовчати, розповідати, поширювати, мотивувати дізнаватися. І я це роблю! Я буду чекати часу, коли ваші імена будуть лунати звідусіль, не слабким голосом, а гучним дзвоном нашої пам’яті. Але, на жаль, ми не маємо багато часу. Треба діяти вже! Пам’ять не може чекати. Пам’яті важко тулитися по закутинах та ущелинах збіднілих душ і там животіти. Їй важко…!

Так, як ви вміли любити, я не вмію, але я так хочу навчитися. Ви мої учителі!

Якщо би у мене була така можливість, я б хотіла познайомитися з кожним із вас. Я навіть іноді уявляю, що б запитала у вас. Чи знайшла б відповіді на всі запитання!? Гадаю, що ні! Проте, думаю, було б достатньо просто побачити вас: таких самодостатніх, від яких навіть лютий кат не відібрав оте найсвятіше – вміння ЛЮ-БИ-ТИ...!

P. S. У журналі української діаспори «Ukrainian people» (Чикаго, США) вийшли майже моїх 30 статей про видатних українців.